Тепер мені був потрібен лікар, чию професійну думку не можна було б відкинути як формальну довідку. Не той, хто пообіцяє бажаний результат, а фахівець, який звик відповідати за кожне написане слово. Таку людину я знав.
З Ігорем Павловичем Марченком ми познайомилися під час служби. Якось у грудні нам довелося провести ніч у промерзлому укритті, ділячи один спальний мішок і кухоль чаю з казанка. Уранці ми разом витягали потерпілого з небезпечного місця: Ігор надавав допомогу, а я тримав пошкоджену конструкцію й допомагав винести людину. Після того випадку між нами виникла довіра, для якої не потрібні були тривалі пояснення.
Останні три місяці ми не телефонували один одному. У нього були чергування, у мене — робота за контрактом і постійна втома. Я знайшов номер і натиснув кнопку виклику.
— Слухаю.
— Ігорю, це Максим Бондаренко. Я повернувся, контракт закінчився.
У слухавці на мить запала тиша, а тоді голос помітно потеплішав.
— Максиме! Нарешті. Давно приїхав?
— Сьогодні вранці. І відразу потрапив у біду. Мені терміново потрібна твоя допомога як психіатра.
Ігор перестав розпитувати про дорогу. Його тон залишився дружнім, але став зібраним і діловим.
— Розповідай усе по черзі.
Я виклав лише те, що вже знав. Валентину Петрівну близько року тримали в приватному пансіонаті. Суд визнав її нездатною самостійно ухвалювати рішення, а опікункою призначили Наталію Ігорівну. Тепер дружина контролювала майно матері й, судячи зі слів Дениса, готувала угоду з квартирою. Уранці я бачив Валентину Петрівну крізь скляні двері: вона відразу впізнала мене, реагувала осмислено й намагалася попередити, щоб я не довіряв Наташі.
Ігор уточнив вік матері, запитав про хронічні хвороби, ліки та дату попереднього рішення. На половину запитань я не міг відповісти, і кожне моє «не знаю» звучало як визнання того, наскільки далеко мене відсторонили від родинного життя.
— Я зможу приїхати післязавтра вранці, — сказав він. — Завтра чергую до вечора. Проведу докладну попередню оцінку й оформлю письмовий висновок про той стан, який побачу особисто. Але це не судова експертиза, і попереднього рішення вона сама собою не скасує. Для доступу знадобляться документи від адвоката, а керівництво пансіонату й чинну опікунку треба заздалегідь повідомити.
— Роман Вікторович Коваль уже готує запит.
— Тоді нехай зв’яжеться зі мною. Якщо теперішній стан Валентини Петрівни справді не відповідає попередньому висновку, я це зафіксую, а далі питання має перевірити призначена судом комісія.
Я подякував йому, надіслав адресу й номер адвоката. Ігор не обіцяв швидко все виправити й не намагався заспокоїти мене красивими словами. Саме тому йому можна було довіряти.
Після розмови я ще кілька секунд тримав телефон біля вуха. До цього все, що відбувалося, здавалося заплутаним вузлом: пансіонат, опіка, квартира, наляканий син і заява Наташі. Тепер у цьому хаосі з’явився перший зрозумілий крок. Він не гарантував перемоги й не повертав матір додому, зате не дозволяв мені метатися між люттю та безпорадністю.
В автобусі я сів біля вікна. Світла будівля залишилася позаду, і мені весь час здавалося, що на другому поверсі мати знову сидить, дивлячись на дорогу. Тепер я принаймні міг подумки сказати їй, що більше не відступлю.
Телефон завібрував. Із номера Левченка надійшло коротке нагадування про зустріч: інспектор просив до надання пояснень уникати будь-яких нових конфліктів і не запізнюватися до відділку.
Я підтвердив, що прийду о шостій, і написав Семеничу. Повертатися до квартири й давати Денисові змогу зняти ще один вигідний для них запис було не можна, а іншого місця для ночівлі в мене не залишилося.
Відповідь з’явилася майже одразу: «Приїжджай, дурню. Якщо я затримаюся, дістань ключ з-під килимка». Перечитавши повідомлення ще раз, я вперше за цей нескінченний день відчув, що мені все-таки є куди йти…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
