— Зачекайте хвилину. Я попрошу Валентину Петрівну підійти до коридору.
Працівниця зникла всередині, а я залишився перед скляними дверима. Вогке березневе повітря пробиралося під піднятий комір. Минула одна хвилина, потім друга. Нарешті в дальній частині коридору з’явилася мама.
Вона йшла без підтримки, вдягнена в той самий синій халат, що й жінки біля ґанку. Мама завжди була невисокою, і ще з підліткового віку мені доводилося дивитися на неї згори. За цей рік вона трохи згорбилася, але крок залишався твердим. Помітивши мене, Валентина Петрівна різко зупинилася, наче їй перегородила шлях невидима стіна.
Вона впізнала мене одразу. Умить її обличчя ніби звільнилося від непосильного тягаря, який надто довго доводилося нести без сторонньої допомоги. В очах водночас спалахнули полегшення й такий біль, що я міцно стиснув щелепи.
Мама підійшла впритул до дверей і поклала на скло маленьку долоню, помережану тонкими синіми венами. На пальці залишалася обручка, якої вона жодного разу не знімала від дня весілля з батьком. Я підняв свою велику, загрубілу руку зі старими опіками й приклав з іншого боку. Наші долоні розділяла холодна прозора перепона.
— Максиме! Максимку! — знову й знову беззвучно повторювала вона.
Потім її губи заворушилися швидше. Я намагався розібрати сказане, але зміг уловити лише окремі слова: «квартира», «Наталія», «не вір». Позаду з’явився працівник пансіонату в синій формі. Він без грубощів, однак твердо поклав долоню їй на плече й повідомив, що час повертатися.
Валентина Петрівна заперечила, показала в мій бік і знову торкнулася скла. Працівник вислухав її, а тоді обережно повів коридором. Мама кілька разів озирнулася, перш ніж зникнути за поворотом. Її погляд був живим, зосередженим і цілком осмисленим. Ані розгубленості, ані відчуженості, жодної ознаки, здатної пояснити ухвалене судом рішення.
За хвилину молода працівниця знову вийшла на ґанок.
— Пробачте, — тихо промовила вона. — Ми зобов’язані виконувати умови проживання та розпорядження опікунки.
— Я розумію, це рішення ухвалювали не ви. Скажіть хоча б, скільки часу мама перебуває тут.
— Приблизно рік. Вона не конфліктує, допомагає іншим мешканцям, іноді читає. Тільки дуже часто довго сидить біля вікна.
Моя мати ніколи не звикала просто дивитися у вікно. Вона завжди знаходила собі справу: скопати грядку, полагодити дах, приготувати їжу онукові. Тепер дні минали в однаковому халаті й очікуванні, якому ніхто не називав кінця.
— Дякую вам. Я ще повернуся.
— Спершу погодьте відвідини з опікункою, — нагадала дівчина, хоча колишньої твердості в її голосі вже не було.
Біля зупинки я опустився на холодну лаву. Автобуса ще не було. Я дістав пачку цигарок, узяту лише на той випадок, якщо стане зовсім нестерпно. Останні пів року я не курив, але зараз усе-таки запалив цигарку. Перша ж затяжка залишила в роті гіркоту й не принесла жодного полегшення.
Наташа стала опікункою Валентини Петрівни за рішенням суду. Отже, мали існувати медичні документи, на які спиралося це рішення. Хто проводив обстеження? Які ознаки хвороби там перелічили? Чи бачив лікар маму насправді? І навіщо Наталії Ігорівні знадобилася влада над квартирою, єдиною власницею якої залишалася Валентина Петрівна?
Я знайшов контакт адвоката, отриманий від Семенича, і зателефонував. Відповіли майже одразу.
— Роман Вікторович Коваль, слухаю вас.
— Добрий день. Я Максим Сергійович Бондаренко, ваш номер мені передав Семенич. Допомога потрібна одразу у двох питаннях: матір без мого відома визнали недієздатною, а дружина не дозволяє мені забрати сина.
Я стисло перелічив усе, що вже знав: приватний пансіонат, опікунство Наташі, натяк Дениса на швидке вирішення квартирного питання й заяву про нібито висловлені мною погрози. Роман Вікторович слухав, не перебиваючи. Потім поставив кілька точних уточнювальних запитань і наполегливо попросив не намагатися чогось домогтися силою.
— Щоб домагатися перегляду рішення, спершу знадобиться професійна попередня оцінка стану Валентини Петрівни, — пояснив адвокат. — Вона не замінить призначеної судом експертизи й сама собою не скасує судового рішення. Зате такий висновок дасть змогу негайно клопотати про тимчасові заходи: обмежити дії опікунки, зупинити будь-які операції з квартирою й забезпечити близькому родичеві доступ до вашої матері. Сам розгляд швидким не буде.
— Про який термін ідеться?
— Якщо знадобиться судова експертиза, про кілька місяців. Але убезпечити Валентину Петрівну та належне їй майно можна значно раніше — за умови, що документи буде зібрано швидко й належним чином.
Я підвів погляд на вікна світло-жовтої будівлі. Мама могла чекати остаточного рішення кілька місяців, але її житло не можна було залишати без захисту ані на день довше.
Пояснення адвоката повернуло мені здатність мислити тверезо. Я не мав права увірватися всередину, взяти маму за руку й просто вивезти. Такий учинок дав би Наташі змогу назвати мене небезпечним і вимагати ще суворіших заборон. Доведеться запастися терпінням і пройти весь шлях так обережно, щоб жоден підпис і жоден папір не можна було використати проти нас.
— Я знаю лікаря, чиїй думці суд зможе довіряти, — сказав я. — Ігор Павлович Марченко, психіатр із бездоганною професійною репутацією.
— Зателефонуйте йому. Якщо він погодиться, сьогодні ж підготую офіційний запит до пансіонату та звернення до суду. Самостійно забрати Валентину Петрівну ви не зможете, але за результатами обстеження ми вимагатимемо невідкладних тимчасових заходів. Питання щодо сина треба вести окремо: об’єднувати два провадження не можна.
Я подякував Романові Вікторовичу, зберіг його номер і ще трохи посидів нерухомо. У мене вперше з’явився план — поки що крихкий, без жодних гарантій, але цілком реальний…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
