— Ви маєте право спершу поїхати до матері, Максиме Сергійовичу, — відповів інспектор Левченко. — Тільки з візитом до відділку прошу не зволікати.
— Не зволікатиму. О шостій буду у вас. Але зараз мені необхідно її побачити.
Закінчивши розмову, я підняв комір і пішов до зупинки. Адресу приватного пансіонату Артем назвав під час нашої розмови дорогою від магазину, тоді ж пояснив, як дістатися: сісти на дев’ятнадцятий автобус і їхати до кінцевої. Заклад містився далеко, майже за містом. Проте тієї миті для мене не існувало важливішого місця.
Автобус приїхав за десять хвилин. Я влаштувався біля вікна й спостерігав, як звична забудова рідшає. П’ятиповерхівки змінилися приватним сектором, далі потягнулися майстерні, склади й оголені лісосмуги. Низьке березневе небо притискалося до землі, на затінених узбіччях іще сіріли острівці снігу.
Пасажирів було небагато. Літня жінка притримувала господарську сумку на коліщатках, робітник дрімав, притулившись чолом до скла, дівчинка шкільного віку слухала музику в навушниках. Довкола тривав звичайнісінький день, а мені здавалося, ніби я спостерігаю за чужим життям крізь надто товсте скло.
Усі думки були про матір. Валентині Петрівні Бондаренко виповнилося сімдесят. Невисока, міцна, вона все життя не давала рукам спочинку: працювала, поралася на городі, доглядала онука, варила варення й знаходила вдома безліч справ. Могла довго шукати окуляри, які тим часом лежали в неї на голові, зате напам’ять знала родинні дати й до дрібниць пам’ятала кожну квитанцію. Розум у неї завжди залишався ясним, а зауваження — влучними й гострими.
Щоб визнати таку жінку нездатною відповідати за власні вчинки, треба було докласти неабияких зусиль. Схоже, Наташа їх доклала.
За невисокою огорожею з’явилася двоповерхова будівля світло-жовтого кольору. Порожні після зими клумби були акуратно обведені бордюрами, доріжки ретельно підметені. Біля ґанку дві літні жінки в однакових синіх халатах годували голубів крихтами хліба. Приватний пансіонат виглядав охайним, спокійним і майже затишним, якщо дивитися ззовні.
Я підійшов до обладнаних домофоном скляних дверей. За ними був невеликий хол зі стійкою адміністратора; там сиділа молода працівниця в білому халаті. Я натиснув кнопку виклику.
— Добрий день. Я Максим Сергійович Бондаренко. Хочу відвідати свою матір, Валентину Петрівну Бондаренко.
Дівчина попросила трохи зачекати. Дані на екрані комп’ютера вона перевіряла помітно довше, ніж зазвичай триває пошук, а тоді вийшла до мене. На вигляд їй було близько двадцяти п’яти. Спокійне обличчя, ввічливий голос — без ворожості й без почуття провини, просто працівниця, яка звикла дотримуватися встановленого порядку.
— Ви справді син Валентини Петрівни?
— Так.
— Боюся, дозволити відвідини ми можемо лише за згодою її законного представника. Таку умову окремо внесено до договору.
— Назвіть її законного представника.
— Наталія Ігорівна Бондаренко. Валентину Петрівну визнано судом недієздатною, а Наталію Ігорівну призначено її опікункою.
Працівниця ще раз звірилася з даними на екрані й обережно запитала:
— Наталія Ігорівна теж ваша родичка?
— Це моя дружина. Принаймні поки що дружина. На підставі якої справи ухвалено таке рішення?
— Цієї інформації в мене немає. Пансіонат діє згідно з документами, наданими опікункою.
Сперечатися з дівчиною не мало сенсу. Не вона складала медичний висновок, зверталася до суду чи передавала Наташі повноваження опікунки. Але саме від неї я тепер дізнавався, що матір офіційно позбавили права розпоряджатися власним життям, а рідному синові для зустрічі з нею потрібна згода жінки, яка все це влаштувала.
Уранці головними бідами здавалися Денис, який господарював у маминій квартирі, й Артем на промерзлій лавці. Тепер вимальовувалася інша картина: Наташа діяла не один день і не випадково. Поки я був далеко, вона домоглася судового рішення, відокремила Валентину Петрівну від родини й одним підписом перекрила мені всі шляхи до матері.
— Тоді дайте бодай поглянути на неї крізь двері. Я маю переконатися, що мама жива і з нею все гаразд.
Дівчина відповіла не відразу. Певно, з мого голосу вона зрозуміла, що піти, нічого не побачивши, я просто не зможу. Після короткого вагання вона майже непомітно кивнула…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
