Наташа розправила плечі й зухвало підняла підборіддя.
— Ні. Артем залишиться тут. Я його мати, а тебе не було два роки. Поки немає судового рішення, ти не маєш права висувати вимоги.
Денис мовчки тримав нас у кадрі. Йому потрібен був запис, на якому я не витримаю й зірвуся. Задум був надто очевидним: достатньо одного різкого руху, щоб виставити мене небезпечною людиною. Тож тепер головною зброєю була витримка, а не фізична сила.
— Дай Артемові змогу самому вибрати, залишитися з тобою чи піти зі мною.
— Він нікуди не піде, — відрубала Наташа.
— Нехай він сам це скаже.
— Я вже відповіла.
Переді мною стояла жінка, з якою ми прожили вісімнадцять років. Я кохав її, приносив квіти, разом із нею виховував сина, а тепер ледве впізнавав у цій майже чужій людині свою дружину. Продовжувати суперечку перед спрямованою на мене камерою не мало сенсу.
— Гаразд, зараз я піду. Але дуже скоро повернуся, і далі все вирішуватиметься в установленому порядку.
Артем сидів за кухонним столом, поклавши долоні на коліна. Продукти він уже прибрав, але до їжі так і не торкнувся. Син випростав спину й завмер із таким серйозним обличчям, що здавався старшим за свої роки. Він чув усю розмову.
Я присів перед ним навпочіпки.
— Мені доведеться ненадовго піти, Артеме. Контракт завершився, більше я нікуди не їду. Зовсім скоро повернуся по тебе. Ти мене чуєш?
— Справді обіцяєш? — запитав він, не відводячи погляду.
У цьому запитанні не залишилося дитячого нетерпіння, з яким просять подарунок чи прогулянку. Так запитує той, кого надто часто змушували чекати й розчаровували.
— Обіцяю тобі.
Артем коротко кивнув. Я залишив покупки на кухні, підняв речовий мішок у передпокої й спокійно зачинив за собою двері. Усе в мені вимагало залишитися біля сина, проте продовження сварки під камерою Дениса могло лише зашкодити. Треба було довести, що Артемові потрібне безпечне життя, і з’ясувати, що саме зробили з Валентиною Петрівною. Поки ліфт спускався, я розглядав свої грубі долоні, поцятковані слідами опіків. Ними я зварював метал у лютий мороз, тримав пораненого товариша, виконував роботу, де сила нічого не важила без точності. Тепер ці руки ледь тремтіли від люті, якій не можна було дати волю.
Надворі я знову сів на зелену лавку. Порожнє місце поруч нагадало, яким самотнім і розгубленим виглядав тут Артем іще кілька годин тому. Я перевірив усі ранкові фотографії та створив резервні копії. Потім зателефонував Семеничу — давньому заводському другові, який знав хороших юристів.
— Максиме! Ти вже вдома? Коли приїхав? — радісно заговорив він.
— Сьогодні вранці. Семеничу, терміново потрібен тямущий адвокат, який займається сімейними та майновими спорами.
Радісні нотки миттю зникли з його голосу.
— Що у вас сталося?
— Надто багато всього. Подробиці розповім потім, зараз продиктуй номер.
Записавши переданий Семеничем контакт, я поглянув на вікна третього поверху. За ними залишалися Наташа з Денисом та Артем, якому я щойно дав слово. У моєму розпорядженні були знімки, розповідь сина й відомості про пансіонат. Тепер належало отримати документи, з’ясувати, на якій підставі Наталії Ігорівні дозволили розпоряджатися справами Валентини Петрівни, і перешкодити продажу квартири. Відступати я не збирався, але кожен наступний крок мав бути спокійним і продуманим.
Майже одразу телефон знову завібрував. Номер був незнайомий.
— Максим Сергійович Бондаренко? — уточнив офіційним молодим голосом співрозмовник.
— Слухаю.
— Інспектор Левченко. Нам передали заяву, згідно з якою сьогодні вранці ви з’явилися у квартирі й почали погрожувати людям, які там перебували. Приїдьте до відділку, треба отримати ваші пояснення.
Отже, щойно я пішов, Наташа й Денис уже встигли подати заяву. Саме такого продовження я й очікував, тому новина не здивувала.
— Я обов’язково приїду й усе розповім. Але спершу навідаю матір у пансіонаті.
Я не завершував розмови, чекаючи на відповідь Левченка. Ще вранці мені здавалося, що досить відчинити знайомі двері — й колишнє життя прийме мене назад. Тепер же доведеться захищати сина й матір без погроз, криків і необачних учинків, зате з твердим усвідомленням: більше я нікому не дозволю вирішувати їхню долю за моєю спиною…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
