— Артеме, розклади продукти в холодильнику й залишайся на кухні, — рівно попросив я, не повертаючи голови.
— Тату…
— Усе гаразд, синку. Займися продуктами.
Дочекавшись, поки на кухні зашелестять пакети, я знову зосередився на Денисові. Страху на його обличчі не з’явилося. Було видно лише невдоволення людини, у чиє налагоджене життя несподівано втрутилися.
— Збери свої речі й залиш квартиру.
— Тебе не було два роки, — заперечив Денис. — Наташа чекала, а потім зрозуміла, що життя однаково триває. Ви обоє дорослі люди.
— Іди. Удруге повторювати не буду.
Я говорив неголосно й не рушав із місця. За два роки звик ухвалювати рішення без криків і метушні. Денис же явно розраховував на спалах люті й своїм самовпевненим тоном підштовхував мене до нього. Я не збирався полегшувати йому завдання. Нарешті він відчув у моєму спокої те, чого не хотів помічати, і почав розглядати мене уважніше. Потім знову дістав телефон, увімкнув запис і навів камеру мені в обличчя.
— Фіксую те, що відбувається: сторонній увірвався до помешкання, поводиться агресивно й погрожує людям, які тут перебувають.
Я не відвернувся від об’єктива.
— Продовжуй знімати. Заодно покажи, у чому дитина провела цей ранок на холодній лавці та хто наказав їй піти з квартири.
Грюкнули вхідні двері, у передпокої почулися швидкі кроки. До кімнати ввійшла Наталія Ігорівна — Наташа, моя дружина. Їй виповнився сорок один рік, а наше подружнє життя тривало вже вісімнадцять років. У будівельній фірмі Наташа вела бухгалтерію. Зовні вона майже не змінилася, але її погляд був незнайомим: холодним, розважливим і позбавленим будь-якої радості від зустрічі.
— Максиме, — після короткої паузи промовила вона. — Про повернення можна було повідомити заздалегідь.
— Можна. Тільки тоді я не знайшов би Артема о восьмій ранку у дворі — голодного, у порваних штанах і розвалених кросівках. Він розповів, що мусить іти щоразу, коли з’являється Денис.
— Не треба обговорювати це при синові.
— Він зараз на кухні. Я слухаю твої пояснення.
Наташа повільно розстебнула пальто й повісила його біля шкіряної куртки Дениса. Я стежив за її виваженими рухами, і з кожною секундою знайоме житло ставало дедалі чужішим.
— Тебе не було цілих два роки. Час не зупинився. Ми з Денисом разом, і це рішення ухвалила я.
— Гроші, які я без жодних затримок надсилав додому, ти теж вважала своїм особистим вибором?
— Вони йшли на сім’ю.
— На ту сім’ю, де дитина ходить без шнурків і не може пригадати, коли востаннє їла досхочу?
— Ти все перебільшуєш. Нумо обговоримо ситуацію як дорослі, без сцен.
— Я не влаштовую сцен. Відповідай, де мама.
На одну мить у Наташиних очах майнули не переляк і не каяття, а швидкий розрахунок.
— Вона живе в пансіонаті. Там хороший догляд, їй краще. Валентині Петрівні уже сімдесят, а мені самій ставало дедалі важче з нею давати раду.
— Сьогодні я маю її побачити.
— Без попереднього запису туди не приїжджають. Домовимося про відвідини наступного тижня.
— Ні, я поїду сьогодні. А ти тим часом склади речі Артема. Син іде зі мною…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
