Одне я зрозумів уже тоді: поки був далеко, справно переказував гроші й вірив повідомленням про родинне благополуччя, довкола матері та сина поволі зводили невидиму клітку. Опанувати себе мені допоміг не спалах люті, а холодна зосередженість, що прийшла слідом за ним. Гнів засліплює, а мені потрібно було помічати кожну дрібницю.
Артем вклав долоню в мою руку, як у ранньому дитинстві. Я міцно стиснув його руку пальцями.
— Я поїду до бабусі, — сказав я.
— Тебе туди, мабуть, теж не пустять.
— Якщо відмовлять, доб’юся дозволу. Але спершу ми зайдемо додому.
На старій в’язці й далі висіли ключі від квартири, гаража та поштової скриньки. Поруч погойдувалася маленька металева підкова — подарунок Артема, зроблений іще в третьому класі. Я провів по ній подушечкою великого пальця. Єдиною власницею квартири була Валентина Петрівна, однак тут минуло моє дитинство, сюди я привів дружину, тут підростав наш син. Тому інакше як домом я це місце ніколи не називав. На третьому поверсі ключ легко ввійшов у замкову шпарину, замок піддався з першого повороту.
Назустріч із передпокою хлинуло тепло, змішане з незнайомим запахом чоловічого одеколону. Десь у кімнатах тихо лунала музика. З вітальні долинув голос стороннього чоловіка:
— Та все добре, я вдома. Ні, вона скоро повернеться.
Я завмер на порозі маминої квартири, де стільки років прожив із Наташею та Артемом. Біля полиці для взуття красувалися дорогі чоловічі кросівки, поряд на гачку висіла темно-коричнева шкіряна куртка. У кімнатах було прибрано, усе здавалося доглянутим, але звичний простір став чужим. Навіть знайомі речі тепер наче стояли не на своїх місцях.
— Це дядько Денис, — ледь чутно попередив син.
За давньою звичкою я роззувся, притулив речовий мішок до стіни й рушив коридором. Артем поніс продукти на кухню. У вітальні, розвалившись на сірому кутовому дивані, який колись ми вибирали разом із Наташею, сидів чоловік років сорока. Він закинув ногу на ногу й розмовляв телефоном. Звичайнісіньке обличчя — ані жорстокості, ані чогось моторошного. Так виглядає людина, яка давно користується чужими речами й уже перестала відчувати ніяковість.
Коли я з’явився, він не здригнувся й не схопився на ноги. Не кваплячись закінчив розмову, опустив телефон і уважно оглянув мене, наче непроханим гостем у квартирі був саме я.
— Ти ще хто такий?
— Максим Бондаренко. Це квартира моєї матері, тут живуть моя дружина й син. Для мене це дім. Тепер назвися ти.
— Денис Яремчук, — відповів він, повільно підводячись із дивана. На зріст Денис трохи поступався мені, зате був кремезним і широкоплечим. — Нумо поговоримо спокійно, без галасу. Наташа скоро повернеться й сама тобі все пояснить.
— Із Наташею я розберуся окремо. А зараз поясни, чому ти перебуваєш у квартирі Валентини Петрівни й кажеш телефоном, що ти вдома.
Кутик його рота сіпнувся в короткій посмішці.
— Поки що квартира справді належить твоїй матері. Але скоро це питання вирішиться.
Із кухні долинув тихий стукіт поставленого на плиту чайника, потім усе стихло. Артем завмер там, дослухаючись. Я чув його пришвидшене дихання й розумів: він боїться не мене, а того, чим закінчиться зустріч. Денис сховав телефон у кишеню й ступив у мій бік, а я й далі дивився йому просто у вічі…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
