— Я зажадала від Наташі пояснень, — продовжила мати. — Вона навіть не зніяковіла. Сказала, що здала речі, бо їм знадобилися гроші. Я нагадала: прикраси їй не належать. А вона всміхнулася й відповіла, що як твоя дружина має право. Після цього я зібралася зателефонувати тобі, але Наташа забрала телефон і звеліла не відволікати тебе від служби.
Я слухав мовчки. Лють уже минула ту межу, за якою людині хочеться кричати чи бити кулаком по столу. У голові складалися дати, документи, імена свідків і порядок дій.
— Як вони збиралися отримати квартиру?
Валентина Петрівна дізналася про все випадково. Якось у неї піднявся тиск, і після обіду вона прилягла у своїй кімнаті. Наташа з Денисом розмовляли на кухні, гадаючи, що мати спить, але двері зачинили нещільно. Денис сказав, що основну роботу завершено: Віктор Леонідович підготував потрібний медичний висновок, суд ухвалив рішення, Наташу призначили опікункою. Залишалося оформити продаж.
Квартира цілком належала матері. Вона отримала її задовго до мого одруження, тому ані я, ані Наташа не мали в ній частки. Щоб розпоряджатися чужим житлом, їм спершу довелося позбавити власницю права діяти самостійно, а потім проводити все від імені підопічної. На підготовку паперів, пошук покупця та погодження пішов майже рік.
Із розмов мати відтворила схему. Віктор Леонідович склав висновок. На той час Валентина Петрівна вже перебувала в пансіонаті; Наташа виставляла її забудькуватою й безпорадною, а про засідання сама мати нічого не знала. Денис тим часом знайшов покупця, готового не ставити незручних запитань. Якщо дивитися лише на підписи й печатки, кожен етап здавався законним. Брехня ховалася під зовні правильною послідовністю дій.
— Покупець уже вніс завдаток, — сказала Валентина Петрівна. — Денис запевняв, що Віктор Леонідович усе владнає й попередні папери ніхто не перевірятиме. Щойно завершаться погодження, вони збиралися відразу провести оформлення.
— Прізвище лікаря пам’ятаєш?
— Ні. Тільки ім’я та по батькові. Денис називав його своєю людиною й казав, що той уже готував схожі висновки.
Отже, могло йтися не про одну сумнівну довідку й не про одну родину. Я запам’ятав цю подробицю, не перебиваючи розповіді.
— Ти впевнена, що правильно пам’ятаєш слова й дати?
Мати подивилася на мене з майже колишньою ображеною суворістю.
— Максиме, мені сімдесят, а не сто. Я майже рік повторювала ту розмову подумки, щоб не забути жодної подробиці.
Зі слів Артема й самого Дениса було зрозуміло: тепер схема наблизилася до завершення. Після тривалої підготовки їм залишалося владнати останні формальності, тому зволікати було не можна.
— Якщо не зупинити їх зараз, — тихо промовила мати, — у мене більше не буде дому.
Я не став обіцяти, що все вирішиться легко. Після двох років служби надто добре знав ціну красивим словам. Сказав лише, що тепер кожен документ перевірять і жодна її розповідь не залишиться без уваги. Валентина Петрівна вдивилася в мене, а тоді спокійно кивнула.
Після короткої паузи вона запитала, чи розповідав Артем про свої поїздки.
— Розповідав.
— Щотижня він сам їхав автобусом через усе місто. Спочатку онука впускали у відведені для відвідувань години, але потім Наташа заборонила пускати його всередину. Тоді Артем телефонував, я виходила у двір, і ми зустрічалися біля огорожі. З грошей на шкільні сніданки він заощаджував трохи й купував мені цукерки. Лише дванадцять років, а долав такий шлях без дорослих, аби тільки мене побачити.
Мати всміхнулася самими очима.
— Хороший у тебе син. Такий самий упертий.
Ми помовчали. У цій тиші не було ніяковості: лише втома двох людей, які нарешті знову сиділи поруч. Потім Валентина Петрівна випросталася й по-діловому запитала, що ми робитимемо далі…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
