Ноги почали підкошуватися, і вовк звернув у невелику улоговину, захищену від вітру кам’яною стіною. Там сніг був м’якшим. Звір ліг навпроти, ніби пропонуючи перепочити. Микола сів біля старої модрини, притиснув долоню до боку й спробував відновити дихання. У грудях свистіло, плече нило, а холод уже пробирався під одяг.
Вовк лежав, витягнувши лапи, але не розслаблявся. Золотаві очі стежили за лісом. Щоб не знепритомніти, Микола заговорив:
— У тебе шрам зовні, а в мене всередині. Сина я втратив. Богдан рятував людей у горах, а коли лавина накрила його самого, я був поруч і все одно не встиг. Відтоді щодня думаю, що мав зробити більше.
Голос здригнувся, і лісник відвернувся, ніби міг приховати слабкість від звіра. Вовк не відвів погляду. Він просто слухав — без жалю, запитань і спроб утішити. Саме ця мовчазна присутність несподівано полегшувала тягар, який Микола носив десять років. За кілька хвилин звір підвівся, підійшов і легко торкнувся носом його плеча. Потім знову рушив до виходу з улоговини.
Під час короткого перепочинку Микола дослухався не лише до лісу, а й до себе. Після падіння боліло плече, у боці різало під час глибокого вдиху, а затерплі ноги поколювало тисячами голок. Він розумів, що стан погіршується, однак поруч із вовком паніка відступала. Звір не обіцяв порятунку й не міг знати, чи вистачить людині сил, але його спокійна наполегливість задавала простий порядок: підвестися, зробити крок, утриматися, зробити наступний. Для Миколи, який роками жив із наслідками великої втрати, цей ритм виявився майже знайомим.
Микола підвівся слідом. У думках він уже називав свого провідника Громом: той рухався майже безшумно, але в його спокійній силі відчувалося щось подібне до далекого гуркоту над горами.
За улоговиною показалися рештки старого мисливського укриття. Розколоті дошки почорніли від часу, уривки мотузок вмерзли в сніг, біля стіни виднілися давні подряпини від пазурів і темні плями. Шрам на морді Грома й це місце ніби складалися в одну історію. Микола згадав розповідь місцевих старожилів про дівчинку Ярину, яка багато років тому знайшла вовка, що потрапив у сталевий капкан, і, не злякавшись, звільнила його.
Ніхто не знав, чи вижив тоді звір. Тепер Микола дивився на довгий рубець і припускав, що перед ним той самий вовк. Можливо, пережитий колись порятунок навчив Грома не бачити ворога в кожній людині. Микола не міг довести цієї здогадки, але звір затримався біля зруйнованого укриття й подивився на нього так уважно, ніби перевіряв, чи він усе зрозумів. Лісник коротко кивнув, і вони рушили далі…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
