Марина Коваленко встигла підхопити чашку біля самої підлоги, та чай однаково хлюпнув на килим. На екрані телефона здригнулося обличчя Сергія, виснажене недосипанням і різким білим світлом. За стіною, у ванній, перестала шуміти вода, і Марина квапливо додала гучності, наче цим могла заглушити чуже дихання у своїй квартирі.
— Ти сама? — запитав Сергій.
Запитання пролунало буденно. Він дивився не на неї, а кудись убік, дослухаючись до голосів поблизу місця служби. Марина поправила комір домашньої кофти й стала так, щоб у кадр не потрапили чоловіча куртка на спинці стільця та дві чашки на столі.
— Звісно. Чай розлила, тому й грюкнуло. У тебе все гаразд?
Сергій відповів не одразу. Зображення розсипалося на квадрати, а тоді відновилося. Він сказав, що кілька днів, можливо, не зможе телефонувати, попросив не хвилюватися й нагадав про машину. Ключ лежав у верхній шухляді комода, але користуватися автомобілем могла лише Марина.
— Нікому не давай, навіть якщо попросять на годину, — промовив він. — Машина належить мені, а користуватися нею я дозволив тільки тобі. Якщо щось станеться, одразу зателефонуй.
Марина пообіцяла. Тієї миті двері ванної ледь чутно торкнулися одвірка, і вона вп’ялася нігтями в долоню. Сергій стомлено всміхнувся, сказав, що кохає її, а тоді зв’язок урвався раніше, ніж вона встигла дібрати відповідь.
Олексій Соколов вийшов босоніж, тримаючи черевики за шнурки. Він знав Сергія ще зі спільної роботи з автомобільною електронікою і був обізнаний зі звичками господаря квартири краще, ніж Марині хотілося визнавати. Поглянувши на згаслий екран, Олексій хмикнув і забрав зі столу свою чашку.
— Навіть звідти вказує, кому можна торкатися керма.
— Він розпоряджається своєю машиною, — сказала Марина. — А ти зараз підеш…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
