У залі запала глуха тиша. Павло мало не вихопив аркуш із рук Галини й кілька разів перевірив дату поруч із відбитком. Він повторював, що помилки бути не може, а потім різко обернувся до Віктора. Запитання зірвалося раніше, ніж Павло зрозумів, що викриває їхнє знайомство:
— Що ви зробили?
Віктор зажадав, щоб він замовк. Павло підвищив голос: ці папери подали йому як справжні, дозволили вивчити їх і переконали, що справедливість можна відновити лише публічним викриттям. Другий наказ мовчати остаточно показав гостям, хто стояв за підготовленим виступом.
Андрій вийшов у прохід і прямо запитав Віктора, чи він влаштував провокацію. Той іще кілька секунд удавав ображене нерозуміння, потім збагнув, що відступати пізно, і коротко розсміявся. У цьому сміхові не лишилося ні спокою, ні гідності.
— Так, це зробив я, — кинув він.
Родину Левченків роками ставили іншим за приклад, її компанія отримувала вигідні проєкти й користувалася довірою партнерів. Батько Віктора колись розраховував очолити спільне підприємство, але контрольний пакет перейшов до діда Андрія, який усунув суперника від управління. Савчуки сприйняли те, що сталося, як приниження й відтоді мріяли довести, що благополуччя конкурентів ґрунтується на обмані.
— Ви самі знайшли мене, — приголомшено нагадав Павло. — Передали договір, назвали його справжнім. Ви від самого початку знали про підробку?
Віктор подивився на охорону, що наближалася, і рештки витримки зникли.
— Авжеж, знав! Я заплатив, щоб папери виготовили!
Виконавці штучно зістарили аркуші, підібрали відповідне чорнило й майже бездоганно відтворили підпис покійного батька Андрія. Помилилися вони лише з печаткою, не звіривши час її появи. Для публічного обвинувачення Вікторові була потрібна людина, не схожа на найнятого провокатора. Павло багато років збирав відомості про давню суперечку довкола втраченої родинної частки, і тому його виявилося легко переконати, нібито знайдені документи дають шанс відновити справедливість.
Павло дивився на Савчука зі справжнім жахом. На весілля він прийшов не заради помсти й вірив, що захищає пам’ять ошуканих людей. Віктор відповів, що заради відплати вважав будь-яку брехню допустимою. Андрій коротко кивнув працівникам охорони. Савчука перехопили біля проходу й відвели до сусідньої кімнати, де він мав дочекатися поліції. Сміх, задуманий як знак перемоги, тепер лунав лише безсило.
Вероніка сиділа, не підводячи голови. Дивні натяки дядька, його ранкова самовпевненість і її власні насмішки над Мирославою склалися в одну ганебну картину. Інші гості теж уникали зустрічатися поглядами: вони ледь не повірили новому обвинуваченню з тією самою поспішністю, з якою роками вірили вигадкам про наречену. Андрій думав лише про те, як близько брехня підійшла до мети. Уся схема розвалилася через одну неправильно вибрану деталь — печатку, що з’явилася на шість років пізніше за вказану дату…
