Із першого ряду підвелася Галина Левченко. Її твердий голос змусив замовкнути навіть тих, хто квапливо переказував обвинувачення сусідам. Вона запитала Павла, чи був той особисто знайомий із її сином. Чоловік визнав, що ніколи його не бачив, і знову вказав на папери. Тоді Галина попросила передати конверт їй. Кілька десятиліть вона керувала родинною справою, пам’ятала старі бланки й підпис сина краще за більшість архівних працівників.
Після болісного вагання Павло простягнув документи. Галина читала повільно, затримуючись на кожному рядку. Що далі вона просувалася, то напруженішим ставало її обличчя. Нарешті жінка підвела голову й визнала: розчерк справді майже не відрізняється від підпису її покійного сина.
Запрошені відповіли переляканим зітханням. Навіть витримка Андрія на мить дала тріщину. Він ніколи не вважав батька безпомилковим, але не міг повірити, що родинний успіх виріс із чужого розорення. У пам’яті спалахнули давні фрази й рішення, які раніше здавалися лише проявом суворого характеру. На одну страшну секунду Андрій допустив, що роками оберігав родинну репутацію, навіть не уявляючи, чим вона могла бути оплачена.
Мирослава міцніше стиснула його руку. Крізь вуаль він розрізнив той самий спокійний погляд, який уже підтримав його під дощем. У протилежній частині зали вираз обличчя Віктора несподівано змінився. Його очі метнулися до сторінок у руках Галини, і колишнє задоволення поступилося місцем погано прихованій паніці. Він відступив на один крок, сподіваючись лишитися непоміченим.
Андрій помітив цей рух. Довгі роки переговорів навчили його відрізняти розгубленість свідка від страху людини, чия схема починає руйнуватися. Він голосно запитав Віктора, чому той прямує до виходу. Усі голови повернулися в один бік. Савчук натягнуто всміхнувся й заявив, нібито хотів лише звільнити прохід.
Перш ніж Віктор устиг продовжити, Вероніка раптом підвела голову. Вона зізналася, що ще напередодні дядько запевняв: після весілля імена обох родин перестануть звучати бездоганно. Тоді зміст обвинувачення не був відомий нікому, і тепер його обізнаність виглядала особливо підозріло. Віктор відкрив рота, підшукуючи пояснення, але в цю мить Галина знову опустила погляд на договір.
Її увагу привернула кругла печатка в нижній частині сторінки. Жінка провела пальцем по відбитку, піднесла аркуш ближче до світла й тихо промовила, що це неможливо. Павло зажадав пояснити, що вона виявила. Галина розгорнула документ до юристів, які стояли поруч. На папері була сучасна емблема компанії — та сама, яку вона особисто затвердила після оновлення фірмового знака шістнадцять років тому. Договір же нібито підписали двадцять два роки тому, а отже, такої печатки на ньому бути не могло…
