Музиканти заграли вступ, запрошені зайняли місця, ведучий церемонії підійшов до арки з білих квітів. Тарас затримався біля Андрія й тихо зауважив, що той незвично блідий. Наречений зізнався: здається, він уже зустрічався з Мирославою. Друг швидко глянув на закрите обличчя нареченої й запитав, чи певен Андрій. Той відповів, що розум іще сумнівається, зате серце чомусь більше не пропонує інших варіантів.
Зазвучали слова про довіру, відповідальність і рішення двох людей поєднати свої життя. Потік гостей, які прибували, і несподівано швидкий початок офіційної частини не дозволили Богданові відвести майбутнього зятя вбік. Павло, вирішивши, що його матеріали збираються приховати, повільно пішов уздовж бічного ряду. Пальці на старому конверті тремтіли. Він кілька разів зупинявся, ніби маючи намір повернутися на місце, але щоразу йшов далі.
Мирослава майже не чула ведучого. Присутність Андрія поруч витісняла все інше. Він трохи нахилився до неї, намагаючись говорити так, щоб слова не долетіли до гостей.
— Та жінка на дорозі… Це були ви?
— Чому ви так вирішили?
— Синій плащ, злива, машина над схилом. І той самий погляд.
Під вуаллю Мирослава усміхнулася. Після короткої паузи вона прошепотіла:
— Так. Це була я.
Андрій на секунду заплющив очі, ніби з плечей зник тягар, який він ніс усі останні дні. Він зізнався, що щасливий почути цю відповідь. Після їхньої зустрічі чужі розмови остаточно втратили значення. Навіть якби кожна жорстока публікація виявилася правдивою, перед ним однаково стояла б жінка, яка в мить власного страху зуміла помітити ризик іншої людини й подякувати їй без удавання.
По щоці Мирослави скотилася сльоза. Лише тепер вона зрозуміла: Андрій не просто дотримувався ввічливості. Він справді побачив її раніше, ніж отримав змогу роздивитися обличчя.
Саме в цю мить над залою пролунав різкий голос:
— Зупиніться! Цю церемонію не можна продовжувати!
Музика обірвалася. Павло вийшов у центральний прохід і підняв конверт над головою. Він оголосив, що покійний батько Андрія скоїв злочин, а родина Левченків довгі роки користувалася майном, яке їй не належало. Охорона рушила до порушника, але Андрій зупинив працівників жестом. Він зажадав, щоб чоловік назвався й виклав обвинувачення відкрито.
Павло представився й повторив, що домагається лише правди. Двадцять два роки тому батько нареченого нібито змусив власника невеликої фірми відмовитися від належної йому частки, після чого привласнені активи лягли в основу майбутнього статку. Докази — листи й договір — були в конверті.
Залою прокотився тривожний гул. Хтось потай підняв телефон, Вероніка притисла долоню до рота, літні партнери обмінялися важкими поглядами. Біля дальньої колони Віктор Савчук дозволив собі майже непомітну усмішку.
Андрій запропонував показати папери. Павло відмовився, побоюючись, що їх негайно знищать. Тоді наречений попросив передати документи незалежному фахівцеві, нотаріусу або ведучому, але не перетворювати весілля на суд до перевірки фактів. Його рівний голос потроху заспокоїв гостей. Мирослава підійшла ближче й поклала долоню на руку Андрія. Її пальці тремтіли, однак відступати вона не збиралася. Перед усією залою наречена без вагань стала поруч із людиною, чию родину щойно публічно звинуватили…
