Із самого ранку до заміського готелю один за одним під’їжджали автомобілі. Охорона звіряла запрошення з електронним списком, представники преси товпилися за огорожею, персонал проводжав гостей до скляної зали. Усередині обговорювали ділові новини, майбутні проєкти й зміни на ринку, але будь-яка розмова за кілька хвилин поверталася до нареченої.
Одні запевняли, що Мирослава взагалі не приїде. Інші сперечалися, наскільки реальність виявиться страшнішою за газетні описи. Кілька людей щиро жаліли Андрія й навіть не розуміли, наскільки принизливо звучить їхнє співчуття щодо жінки, з якою вони не були знайомі.
Андрій чекав біля високої скляної стіни. Збоку він здавався спокійним, але брошка у внутрішній кишені нагадувала про себе при кожному русі. До нього підійшла Вероніка й сказала, що ще можна відмовитися від помилки, не пов’язуючи життя з цілком чужою жінкою. Андрій відповів, що сама Вероніка знає Мирославу не краще, а тому її категоричність ґрунтується виключно на плітках.
Вона не встигла заперечити. Двері розчинилися, і розмови обірвалися. Біля сходів зупинився довгий світлий автомобіль. Першим вийшов Богдан і простягнув руку доньці. Із салону показалася тонка долоня в рукавичці, потім край сукні. Мирослава повільно піднялася сходами й увійшла до зали. Її обличчя повністю приховувала щільна вуаль, а легкий вітер перебира́в складки довгого шлейфа.
Шепіт пробіг рядами ще до того, як наречена дійшла до проходу. Для більшості закрите обличчя стало остаточним доказом чуток. Андрій не розрізняв слів. Він стежив за знайомим нахилом голови, обережною ходою і тим, як ліва рука притримує тканину. Пам’ять миттєво повернула йому темно-синій плащ і дощову воду. Усередині виникла майже тверда впевненість: це вона.
Мирослава зупинилася поруч. Крізь дрібну сітку вона зустрілася поглядом з Андрієм, якого впізнала ще біля розмитого схилу, але якому так і не відкрила свого імені. На коротку мить зникли музика, квіти й сотні поглядів. Обоє ніби знову стояли під дощем біля небезпечного повороту й червоних спалахів аварійних вогнів.
Осторонь Павло Гордієнко, допущений за розпорядженням Богдана й під ненав’язливим наглядом охорони, дістав із кишені складений конверт. Він подивився на Андрія, міцніше стиснув папери й ледь чутно сказав сам до себе, що іншого шляху в нього не лишилося…
