Богдан вийшов у коридор майже водночас із керуючим. Гість відмовився пояснювати подробиці біля дверей і повідомив, що приїхав із міста, де колись працювало перше підприємство родини Левченків. Якщо його не приймуть негайно, вже вранці папери потраплять до журналістів. Оксана назвала таку умову шантажем. Богдан не сперечався, але вирішив, що людину, настільки впевнену у своїх доказах, безпечніше вислухати.
Доньку він попросив залишитися в себе. Мирослава підкорилася, хоча тепер тривожилася не про власну долю, а про Андрія. У батьковому кабінеті чекав високий чоловік у промоклій куртці. Він назвався Павлом Гордієнком і вийняв із потертої папки два пожовклі листи та договір про передання активів. Грошей, посади чи заступництва Павло не вимагав. Він казав, що приїхав попередити родину, однак так сильно стискав край папки, ніби й сам боявся принесених документів.
Згідно з його версією, двадцять два роки тому батько Андрія змусив власника невеликої родинної фірми підписати угоду, що залишила спадкоємців без законної частки. Пізніше саме ці активи допомогли компанії Левченків стрімко зрости. Богдан нагадав, що обвинуваченого давно немає серед живих і відповісти він не може. Павло поклав папери на стіл: якщо вони справжні, союз двох родин стане не порятунком, а спільною ганьбою.
Поки Богдан вивчав документи, Андрій намагався позбутися напруження у спортивній залі. Тарас насилу відбивав його удари тренувальною рапірою й невдовзі зажадав перепочинку. Зазвичай друг прораховував кожен рух, а зараз нападав так, ніби сперечався із самим собою. Знявши захисну маску, Андрій несподівано запитав, чи можна покохати людину, яку майже не знаєш.
Тарас усміхнувся, але жартувати не став. Іноді кілька чесних хвилин показують більше, ніж місяці церемонних зустрічей. Андрій зізнався: про жінку з дороги йому майже нічого не відомо, однак відчуття давнього знайомства не зникає. Друг порадив не шукати розумного рішення там, де внутрішній вибір, імовірно, вже зроблено.
В іншій частині готелю Вероніка розмовляла зі своїм дядьком Віктором Савчуком. Зазвичай він уникав публічних інтриг, але напередодні весілля виглядав незвично задоволеним. Віктор запевняв, що наступний день назавжди змінить ставлення суспільства до обох родин і після церемонії їхні імена вже не звучатимуть бездоганно. Племінниця зажадала пояснень. Він лише зробив ковток води й порадив дочекатися ранку. Його холодний спокій налякав Вероніку сильніше за відкриту погрозу.
Пізно вночі Мирослава вийшла на балкон. Удалині світилися вікна, і звичайне життя тривало, ніби довкола одного весілля не збиралося стільки чужих надій, страхів і зловтіхи. Вона знову згадала дощ, надійну долоню й голос Андрія. Богдан підійшов ззаду й деякий час мовчки стояв поруч, а потім попередив: вранці доньці знадобиться більше мужності, ніж вони гадали.
Він розповів про старий договір і зізнався, що поки не знає, чи справжній той. У звинувачення Богдан не повірив, але зрозумів: хтось серйозно має намір зірвати церемонію. Копії вже вивчали юристи. Павлові дозволили бути присутнім на церемонії, але відвели окреме місце під постійним наглядом охорони: Богдан вирішив, що так буде простіше контролювати його дії й не дозволити зв’язатися з журналістами до завершення перевірки. Сам він збирався поговорити з Андрієм до початку офіційної частини.
Мирославі хотілося негайно зателефонувати нареченому, але батько попросив не поширювати неперевірене обвинувачення й не допомагати тому, хто розраховує посіяти між ними недовіру. Насамкінець він звелів доньці не відкривати обличчя раніше обраної нею миті. Справжнє обличчя Мирослави залишалося єдиним сюрпризом для людей, які заздалегідь повірили жорстоким чуткам…
