Павло зупинився перед Андрієм і опустив голову. Він попросив вибачення, визнавши, що не перевірив документи як слід, бо надто сильно хотів знайти підтвердження своїм давнім підозрам. Присутні чекали жорсткої відповіді. Наречений мав право на гнів: незнайомець перервав церемонію, звинуватив його покійного батька й ледь не знищив довіру до родини.
Однак Андрій підійшов ближче й простягнув Павлові руку.
— Підведіться. Коли ви зрозуміли, що вас використали, то не стали захищати брехню. Тепер допоможіть слідству встановити все до кінця.
Павло випростався, не приховуючи сліз. Раніше шляхетність здавалася йому зручним красивим словом із чужих біографій. Тепер її виявила людина, яку він щойно намагався осоромити перед сотнями свідків.
Галина зібрала папери й передала їх юристам. Ведучий дочекався, поки за працівниками охорони зачиняться двері, після чого обережно запитав нареченого й наречену, чи хочуть вони продовжити. Мирослава без вагань кивнула.
Перш ніж церемоніальні слова пролунали знову, Андрій попросив ще хвилину. Він повернувся до Мирослави й говорив неголосно, але в притихлому приміщенні кожен склад було чути.
— Я прошу вас про одне. Не відкривайте обличчя тому, що ці люди вважають себе вправі його побачити. Не підкоряйтеся традиції, камерам чи чужій цікавості. Зніміть вуаль лише в тому разі, якщо самі цього хочете.
У Мирослави защеміло в очах. Майже все доросле життя інші вирішували, коли їй з’являтися й коли зникати: спочатку незнайомці вимагали фотографій, потім батько заради безпеки зробив невидимість суворим правилом, тепер публіка чекала ефектного викриття. Жоден чоловік раніше не говорив із нею так: Андрієві не потрібне було підтвердження ні привабливості, ні каліцтва. У його проханні звучало лише визнання її права вирішувати самій.
Мирослава повільно підняла руки до мереживного краю. Тепер вона збиралася відкрити обличчя не тому, що хтось цього зажадав, а тому, що більше не хотіла ховатися…
