— Серьога попросив.
— Толян, з роботи. У нього картки з собою не було, а там знижка за моєю лояльністю. Він мені готівку віддав.
— Готівку віддав? — Рита нахилила голову. — І де ж ця готівка? Якщо у нас немає грошей на іпотеку…
— Так я… я борг віддав. Мишкові. Пам’ятаєш, я позичав на запчастини для машини навесні?
— Ти сказав, що закрив той борг з літніх відпускних.
— Ну не повністю. Там відсотки набігли. Рито, ну що ти влаштовуєш допит? Я що, не можу другові допомогти й борги роздати?
Брехня була такою щільною і липкою, що її можна було мазати на хліб замість тієї самої каші з булгуру. Рита бачила, як бігає у нього кадик, як піт виступає над губою. Він брехав. Невміло, нерозумно, але нахабно. Він купив будматеріали матері на гроші, які вкрав із сімейного бюджету, прикриваючись скороченням.
— Добре, Вадиме, — сказала вона рівно. Дуже рівно. — Я зрозуміла. Серьога, борг, Мишко. Важкі часи.
Вона забрала чек.
— Гей, поверни! Мені відзвітувати треба! — сіпнувся він.
— Я викину! — збрехала Рита.
І, розвернувшись, пішла прибирати залишки хаосу у вітальні, акуратно сховавши чек у свою скриньку з документами, під свідоцтво про шлюб. Це був патрон у її обоймі. Вона ще не знала, що це — війна. Але вже почала рити окопи.
Наступного дня клініка здавалася раєм. Тут усе було чітко, стерильно і підпорядковувалося протоколам. Запах дезінфекторів заспокоював краще за будь-яку лаванду. У перерві між пацієнтами Рита зайшла в ординаторську випити кави. Там сиділа Катя, адміністратор, дівчина з яскраво-рожевими нігтями, невгамовною енергією і знанням усього про всіх у радіусі п’яти кілометрів.
— Ритко, ти чого така зелена? — Катя клацнула кнопкою кавомашини. — Чоловік знову хропів?
— Гірше. Свекруха, феншуй, булгур і викинутий матрац.
— О-о-о, класика! — протягнула Катя, співчутливо киваючи. — Надовго приїхала?
— Каже, погостювати. Але речей привезла підозріло багато, і поводиться так, ніби я там квартирантка.
Катя раптом завмерла, піднісши чашку до рота. Її очі хижо звузилися.
— Слухай, а свекруха в тебе звідки? З Дарницького району, так? Вулиця, здається, Соборна?
— Ну так, — насторожилася Рита. — А що?
— Ти ж знаєш, я моніторю OLX і Dom.ria, шукаю квартиру побільше для нас з Дмитром. Вчора натрапила на оголошення. Двушка на Соборній, будинок цегляний, старий фонд. Ремонт такий, «бабусин», але чистенько. Здається на тривалий термін. Тільки для сімей, без тварин, депозит за два місяці.
— І?
— І на фото у вітальні, на серванті, стоїть така фотка весільна. Твій Вадим, тільки молоденький і худий, і ти в тій сукні з бантом. Я ще подумала: ну треба ж, збіг. Або у Рити клон є?
Рита відчула, як підлога під ногами хитнулася, немов вона знову стояла на мокрому балконі.
— Ти впевнена?
— На сто відсотків. Я фото збільшила, хотіла пореготати із зачіски Вадима. Рито, там написано: «Здається на термін від року». Агент Зінаїда.
Катя полізла в телефон, гарячково гортаючи галерею скріншотів.
— Ось, дивись.
Рита вдивилася в екран. Знайомі бордові килими, кришталь у серванті. І так, у куточку кадру, в рамці — вони з Вадимом щасливі, десять років тому.
«Здається затишна квартира. Господиня їде до дітей допомагати з онуками. Терміново».
Онуків у них не було. Але була Рита, у якої можна було жити безкоштовно, їсти за її рахунок, а свою квартиру здавати, отримуючи чистий дохід у кишеню. Пазл склався з клацанням затвора. Ніякого «погостювати». Це була окупація. Зінаїда Захарівна вирішила переїхати до сина, щоб здавати свою житлоплощу.
А Вадим? Вадим не міг цього не знати. Він не просто мовчав. Він був співучасником. Грошей немає, тому що вони витрачалися на ремонт дачі, щоб матусі там було комфортно влітку, а взимку вона планувала сидіти у Рити на шиї, прикриваючись кризою.
— Скинь мені посилання. — Голос Рити звучав сухо, як пісок.
— Скинула, — Катя подивилася на неї з побоюванням. — Ти це… тільки не вбий нікого там. У тебе запис повний до кінця місяця.
Рита не відповіла. Вона повернулася в кабінет, надягла рукавички, маску і щиток. Наступну годину вона вичищала глибокий карієс у підлітка, працюючи механічно точно, жорстко й ефективно. У голові не було емоцій, тільки холодний план. Вони вважали її дурепою. Вони думали, що вона проковтне відсутність премії і буде годувати їх булгуром, поки вони будують собі заміський маєток на її гроші. Вони помилилися.
Вечір зустрів її запахом смаженої цибулі. Дуже багато смаженої цибулі. Зінаїда Захарівна стояла біля плити з тією самою брудною сковорідкою, яку Рита забороняла використовувати для овочів.
— О, з’явилася! — кинула свекруха, не обертаючись. — Хліба купила? А то Вадик дзвонив, їде голодний, втомився, бідненький.
— Купила, — сказала Рита, проходячи до холодильника.
Вона відкрила дверцята. Картина змінилася. Тепер майже всі полиці були зайняті каструлями свекрухи. Ритині йогурти без цукру, її сир та упаковка дорогої сиров’яленої ковбаси — її маленька слабкість — зникли. Зате на середній полиці стояла трилітрова банка з якимось каламутним розсолом.
— Зінаїдо Захарівно? — дуже здивовано почала Рита.
— Ой, та викинула я цю хімію! — махнула рукою свекруха. — Там одні нітрити. Ми з Вадиком вирішили, що в домі цієї отрути не буде. Я ось капустки наквасила. Корисно. І масло твоє вершкове, 82%, я в кашу витратила. Ти ж худнеш, дитинко. Навіщо тобі стільки жиру? Холестерин побережи. А нам з Вадиком потрібна енергія.
Рита дивилася на банку з капустою. Вода в банці була каламутною, як наміри її родичів. Вони не просто вторглися — вони почали встановлювати свої закони. Вони вирішували, що їй їсти, на чому спати і скільки витрачати. Вони позбавляли її суб’єктності у власному домі. Свекруха — через жадібність і бажання влади. Чоловік — через боягузтво й інфантилізм.
Вона закрила холодильник. М’яко, без грюкоту…
