Тепер Оксана дивилася на Олену вже не з презирством, а з швидким розрахунком.
— Донечко, чому ти не пояснила відразу, за кого вийшла? — Така м’якість була незвичною.
Олена відступила.
— Я про це дізналася лише вчора.
— Ми ж однаково родина. Бувають непорозуміння.
— Ви заміжжям мене карали.
— Я тобі роботящого чоловіка знайшла. І що, хіба погано вийшло?
— Від того, що вийшло, ваші наміри іншими не стали.
Віктор звернувся до Дмитра:
— Відвези їх. На завтра приготуйте для всіх місця попереду, в першому ряду.
— Для чого? — спитала Олена.
— Вас осоромили при людях. Нехай при людях дізнаються і правду.
— Мститися за мене я не просила.
— Я не збираюся мститися.
— Ви вже вирішували замість мене, що піде мені на користь.
Віктор помовчав.
— Так, ви маєте рацію. Рішення ваше. Прийдете завтра?
Олена подивилася на рідних. Оксана вже придивлялася, з ким би переговорити наодинці. Павло тримав конверт, ніби той обпікав долоні. Поруч стояла Юлія.
— Прийду. Тільки за мене не говоріть.
— Добре.
Коли родина поїхала, Дмитро віддав Вікторові кілька папок і чохол із костюмом. Біля воріт лишилася охорона. Із вікна дому Тамари Федорівни Олена бачила, як сторожка позбувається бідності: з’явилися новий телефон, годинник, чисте взуття, машина. Так швидко, ніби все це досі приховувала тонка декорація.
Увечері пролунали два удари в двері.
— Тамара Федорівна в себе? — спитав Віктор.
— До сусідки пішла.
— Впустите?
Олена пропустила його всередину. Чиста сорочка, без піджака. Він поклав на стіл ключі й нотаріальну копію шлюбного свідоцтва.
— Візьміть, це ваше. Після завтрашньої церемонії Дмитро відвезе вас, куди захочете. Для вас приготували окрему квартиру в будинку холдингу. Можна повернутися в Кленівець, можна вибрати інше місто. Ні житло, ні гроші від нашого шлюбу не залежатимуть.
— Чому?
— У вас роками відбирали можливість вирішувати. Я теж до цього доклав руку, хоч і переконував себе, що вас рятую.
— Що ви збираєтеся робити завтра?
— Оголошу про викуп банківського боргу. «Північний шлях» зберігає виробництво, звільнень не буде. Потім покажемо докази щодо Ткача й папери вашої матері.
— Які папери?
Він розкрив першу папку. У копії старого реєстру значилася Клавдія Вікторівна Гончар — власниця 42% підприємства. Після її смерті частка призначалася Олені: до двадцятип’ятиріччя — через довірче управління.
— Мені ніхто не казав.
— За місяць після смерті вашої матері з’явилася відмова від спадщини. Нібито законний представник підписав її за вас.
— У мої чотирнадцять років?
— Так. Підпис вашого батька справжній. Він каже, що дозволяв керувати часткою, а не відмовлявся від неї. Нотаріальний підпис підробили. Доходи після цього перераховувалися компанії Оксани.
Олена перегортала папери. Таблиця переказів: ремонт будинку, закордонне навчання Юлії, машини, прикраси.
— Батько не міг цього не бачити.
— Йому запропонували зручне пояснення. Оксана запевняла, ніби Клавдія лишила самі борги, зберігати нічого.
— А що означає човник?
— Номер 17 — інвентарне позначення експериментального цеху. За статутом першого кооперативу власникам часток вручали такі човники. Оригінал був у вашої матері; у додатку до реєстру зберігся той самий номер.
— Виходить, це доказ?
— Один із доказів. Завдяки йому ми дісталися архіву.
Олена закрила папку.
— Навіщо ви взагалі почали шукати мої папери?
— Підрядникові, через якого виводили кошти холдингу, платила фірма Оксани. Ми почали розбиратися. Тамара Федорівна впізнала, хто я, і принесла листа вашої мами.
— Якого ще листа?
Тамара Федорівна зайшла без стуку. У руках у неї була бляшана коробка з вицвілою стрічкою.
— Те, що мені слід було передати твоєму батькові чотирнадцять років тому.
Олена повільно підвелася.
— Чому ж не передали?
— Я віддала його Оксані. Вона сказала, що Павло в лікарні, пообіцяла сама віднести. За тиждень знаходжу листа у своїй поштовій скриньці, вже без конверта. Злякалася. А коли тебе перестали пускати на комбінат, зрозуміла, що накоїла. Копію зберегла. Оригінал Клавдія в адвоката лишала.
У коробці лежали три аркуші. Олена впізнала почерк. Мати писала чоловікові про хворобу, що прогресувала, просила зберегти частку для доньки, не дати продати стару фарбувальну лінію, перевірити договори Оксани з посередниками.
В останньому рядку мати зверталася до Олени: якщо їй доведеться почути, що вона зайва, нехай пам’ятає: фабрика виросла з праці її прабабусі, і чужі слова не здатні позбавити її місця…
