Біля клубу ці слова вже казав чоловік у рваній куртці. Тоді батько промовчав.
Уранці, коли до сторожки під’їхала машина Гончарів, Олена колола надворі тріски для печі. Вовняну спідницю їй дала Тамара Федорівна; зверху був старий светр, на ногах — нові гумові чоботи. Побачивши батька, Олена випросталася, й далі тримаючи сокиру.
— Господи, на кого ти тепер схожа? — Оксана першою вийшла з машини.
— На людину, яка сама вміє розпалити піч.
— Обійдися без зухвальства. Ми по тебе, поїдеш додому.
Олена встромила сокиру в пеньок.
— А нещодавно ви оголосили, що вдома мені місця немає.
— Тоді все було інакше.
— Микола виявився шахраєм.
Юлія здригнулася.
— Ти про це знала?
— Учора вдень мені показали документи.
— І ти мене не попередила?
— Ти віддала мій телефон матері, а потім надіслала мені повідомлення про картоплю. Як я мала тебе рятувати? Ти йому вірила більше, ніж будь-якому моєму слову.
— Тобі тепер радісно?
— Ні. Мені шкода, що тобі довелося пережити такий біль.
Юлія відкрила рота, але нічого не сказала. До Олени наблизився батько.
— Лено, поїхали назад. Удома спокійно поговоримо.
— Нам і тут ніщо не заважає.
— Це стосується родини…
— То мій чоловік і є моя родина. Ви самі це підтвердили при реєстраторці.
— А він де? Сховався? — Оксана озирнула сторожку.
Із майстерні вийшов Віктор із рубанком. Рукави сорочки були підгорнуті до ліктів.
— Я перед вами.
— Цей фарс час припиняти, — оголосила Оксана. — Олена їде з нами.
— Якщо сама захоче.
— Твоєї думки не питали. Підпишеш папери — і отримаєш те, що тобі обіцяли.
— Грошей від вас я не брав.
— Значить, візьмеш тепер.
Вона вийняла із сумки конверт і жбурнула на землю.
— Вистачить і на переїзд в інший район, і на те, щоб назавжди забути наше прізвище.
Віктор глянув униз, однак по конверт не потягнувся.
— Підберіть.
— Командувати мною надумав?
— Тут мій дім. Будь ласка, не смітіть.
— Твій? Сторожка числиться за лісгоспом.
— Більше не числиться.
Оксана засміялася.
— Купив, чи що? На поденні заробітки?
— Я все ще прошу вас підняти конверт.
По гроші нахилився Павло.
— Припини, Оксано.
— І ти слухатимеш обірванця? — Вона повернулася до чоловіка.
— Він виніс нашу доньку від клубу. А ми тим часом знімали, як її принижують. Його я й слухаю.
— Нашу доньку? Ти тоді про 500 робітників міркував, а одну людину все-таки зрадив.
Батько вперше не відвів очей. Олена помітила це, перш ніж до неї підійшла Юлія.
— Ти справді лишишся тут?
— Поки мені не скажуть усю правду.
— Яку правду може знати він?
Відповідь заглушив шум моторів за воротами. Лісовою дорогою їхали чотири чорні позашляховики; зупинившись, вони вишикувалися в рівний ряд. Олена впізнала чоловіка, який вийшов із першої машини: те саме темне пальто, той самий пасажир автобуса. Слідом з’явилися люди в строгих куртках без розпізнавальних знаків.
— Приготування завершено, Вікторе Микитовичу, — сказав чоловік, підійшовши до Віктора. — Раді лишилося дочекатися вашого рішення.
Усмішка зникла з Оксаниного обличчя.
— Як він до вас звернувся?
Віктор віддав працівникові рубанок, витер руки ганчіркою.
— Дмитре, познайомся з Оленою Павлівною.
— Нарешті ми зустрілися, — Дмитро повернувся до неї. — Я багато чув від Віктора Микитовича про вашу матір.
— Ви були з нею знайомі?
— Ні, мені довелося вивчати її документи.
— Які ще документи? — Павло ступив до них.
Дмитро чекав дозволу Віктора, дивлячись на нього.
— Приходьте завтра об 11:00 на комбінат, — відповів той. — Там усе й почуєте.
— Вистава, та ще й дешева, — Оксана нервово поправила сумку. — Взяти напрокат машини неважко.
Дмитро дістав телефон.
— Перевіримо реєстри? Чи назви «Північний шлях» вам вистачить?
— Лісовський… Віктор Лісовський, — вимовив зблідлий Павло.
Віктор кивнув.
— Засновник холдингу?
— Саме так.
Юлія не відривала очей від його рваної куртки.
— Але ж ви тут жили. Вас біля магазину бачили.
— Бачили людину в цьому одязі. Решту вирішили за неї…
