— Відповісте їй?
— Не стану. Якщо він бреше, це з’ясується і без мене. А якщо каже правду, відповідати тим більше нема про що.
Біля хвіртки з’явився Віктор — у тій самій куртці, але виголений, із папкою в руках.
— Дозволите поговорити?
— Звідси й говоріть.
— Гроші переказав я.
Олена відчула роздратування замість вдячності.
— Навіщо допомагати батькові, який вигнав мене?
— Ви стільки часу тримали комбінат на собі. Не хотів, щоб його зупинка стала покаранням для вас. І робітники ні до чого.
— Микола оголосить це своєю заслугою.
— Уже оголосив.
— І ви залишите все так?
— До вечора.
— Знову дивитеся, як люди себе покажуть?
— Потрібні свідки його брехні.
— А потім — свідки вашої правди?
— Так. Але спершу прошу прочитати ось це.
У простягнутій папці лежали копії договорів Миколи, відомості про прокатну машину й позики в підприємців. Фотографії будівництв виявилися чужими, банкет в іншому місті — неоплаченим. На останньому аркуші була фотографія розписки на 8 мільйонів.
— Чому батькові не надіслали?
— Він побачив би помсту Юлії. Оксана вигадала б чергове пояснення.
— Тому викриєте при всіх?
— Робити пропозицію прилюдно вирішив він сам.
Закривши папку, Олена сказала:
— Тільки не заради мого задоволення. Дивитися, як ламають Юлію, я не хочу.
— Після того, що вона зробила?
— Саме після цього. Почну святкувати її біль — значить, Оксана домоглася свого.
Віктор довго дивився на неї.
— Я не влаштовуватиму вистави. Але кредитори прийдуть: давно його шукають.
— Нехай пред’являють факти. Без знущань.
Увечері всі люстри в домі Гончарів сяяли. Розсаджуючи гостей, Оксана відвела Миколі місце під старовинним родинним гербом. Павло нервово м’яв серветку.
— Інвестиційний договір із вами?
— Юристам лишилося дописати останню сторінку.
— Тиждень тому чув те саме.
Юлія накрила його руку долонею.
— Тату, у нас не нарада.
— Перепочинок на місяць — ще не порятунок назавжди.
Микола усміхнувся.
— Одружуся — і всі ці клопоти візьму на себе.
Оксана сплеснула в долоні. Заграла музика, фотограф підняв камеру, Микола вийняв оксамитову коробочку.
У цю мить двері їдальні розчахнулися. Увійшли двоє чоловіків і жінка з папкою; сніг танув на їхніх пальтах.
— Микола Ткач? — спитала жінка.
Коробочка відразу зачинилася.
— Тут сімейний вечір.
— Добре, свідків достатньо. Строк повернення грошей у вас був до понеділка.
— Ми не знайомі.
— Зате ваш підпис мені знайомий.
На стіл лягла розписка, принесена одним із чоловіків. Другий подивився на Юлію.
— І перстень, дівчино, не його. Він узяв його в ювеліра під заставу прокатної машини.
Юлія відсмикнула руку.
— Миколо, спростуй це!
— Конкуренти стараються. Хочуть зірвати нашу угоду.
Павло встав.
— Через який банк пройшов ваш платіж?
— Його проводила керівна компанія.
— Назвіть її.
— Павле Степановичу, при вас сторонні ображають людину, яка врятувала ваше виробництво!
Жінка відкрила папку.
— Рятувати він нічого не міг. Рахунки арештовані, ось документ.
Їдальня стихла. Юлія дивилася на Миколу так, ніби дорогому костюму ще належало спростувати папір.
— Ти розповідав про офіс у столиці.
— Зараз невеликі труднощі.
— Уранці я туди дзвонила. За твоєю адресою приймають ставки.
— Після весілля збирався пояснити. Я тебе кохаю.
— Моє прізвище ти кохаєш. І комбінат.
Оксана схопилася.
— Це Олена підлаштувала! Сестринського щастя пережити не змогла!
Павло грюкнув долонею по столу.
— Облиш Олену. Її тут немає!
— Сидить у селищі, ховається й тішиться!
— Ми її туди відвезли.
Уперше за багато років він сказав це, не додаючи виправдання.
Микола попрямував до дверей. Кредитор загородив прохід.
— Утримувати не збираємося. Але вранці на вас чекає слідчий: заяви вже подано.
— З усім розберуся.
— Почніть із повернення грошей.
Ткач вийшов через кухню. Юлія зірвала перстень і жбурнула на скатертину; камінь випав з оправи, покотився підлогою. Фотограф машинально навів об’єктив, але Павло звелів припинити зйомку.
Оксана підійшла до вікна.
— Усе пішло шкереберть із від’їздом Олени.
— Раніше, — заперечив Павло. — Коли ми побачили дорогу машину й вирішили, що її власникові можна вірити.
Юлія заплакала.
— Хочу до Лени.
— Навіщо? — спитала мати.
— Не знаю. Подивитися, чи жива. Спитати, чи знала вона про Миколу.
— Поїдемо разом, — сказала Оксана. — І повернемо її, поки всьому селищу не розбовкала.
— Вона не річ, — тихо промовив Павло…
