«Любий Максиме, через мамині справи мені довелося на місяць поїхати до іншого міста. Не засмучуйся, я обов’язково повернуся. Тільки нікому не кажи, що залишився вдома без дорослих. Якщо дізнаються, тебе заберуть до дитячого будинку».
Після цих слів стало легше. Ірина не покинула його — вона поїхала у справах і повернеться. Саме так Максим зрозумів записку. У ній було названо термін, і це надавало очікуванню сенсу. Треба прожити місяць, не виказати своєї таємниці, а потім поруч знову буде знайомий дорослий. Попередження про дитячий будинок лякало його: сказати правду означало, як йому здавалося, втратити і той дім, який ще лишався.
Місяць минув. Ірина не з’явилася. Обіцянка, за яку хлопчик спочатку тримався, поступово переставала втішати. Він і далі залишався сам, а клопоти, раніше непомітні поруч із матір’ю, тепер щодня вимагали сил. Якби поруч була Ірина, йому бодай не доводилося б давати собі раду з усім самому. Але жінка, якій він звик довіряти, залишила тільки записку. Та заборона розповідати про своє становище лишалася чинною: страх дитячого будинку в хлопчика нікуди не зникав.
До школи більше ніхто не водив. Максим діставався сам і часто запізнювався. Учителька сердилася: вона поручилася за здібного хлопчика, допомогла його матері, а він ніби перестав розуміти, чого від нього чекають. Вона судила з того, що бачила в класі, і сприймала його запізнення як недбалість. За ними вона не бачила дитину, яка втратила щоденну допомогу дорослих.
Потім жінка помітила, що від Максима неприємно пахне. Матері передали записку з проханням вимити сина. Хлопчик, як і раніше, добре вчився, але став розсіянішим. Йому дедалі важче вдавалося втримувати увагу на тому, що відбувалося на уроках. Колишні здібності нікуди не зникли, тільки життя за шкільними стінами вже не дозволяло бути таким самим зібраним…
