Бабусі було вісімдесят, коли вона викопала на городі труну. Сусіди, які її відкрили, втратили дар мови.
За довге життя баба Маша надивилася всякого, але найміцніше їй запам’яталося голодне дитинство. Звідти й ішло її уявлення про добробут: удома завжди має знайтися що поїсти. Не до свята, не вряди-годи, а щодня. Життя навчило її цього раніше, ніж вона встигла вирости.
Після війни в їхній родині підростало п’ятеро дітей. Зимових запасів ледве вистачало, а навесні в погребі ставало зовсім порожньо. Мати знову варила борошняну затірку або кисіль, тільки після такої їжі швидко знову хотілося їсти. Маша мріяла про шматок м’яса. Та що там м’яса — аби хоч яйце! Але кури наприкінці зими й самі ледве трималися, їм би до тепла дотягти. Худа Ласка майже все молоко віддавала теляті. Дітям лишалося по пів склянки. Така дрібниця, а смачнішого за те молоко, здавалося, не було нічого на світі.
У травні ставало легше. Сільська дітвора бігла до лісу, шукала гнізда куріпок, ворон, галок. Здобуті яйця складали в закопчений чавунець і варили на вогнищі, розкладеному на галявині. У золі пекли картоплини, якщо щось лишалося після садіння, а дівчатка знаходили корінці й заварювали їх замість чаю. Потім сиділи разом, їли, розмовляли, і голод на якийсь час відступав. У всьому селі жили однаково скрутно, зате як же добре бувало за цією нехитрою їжею! Отоді й запам’яталося Маші: добре жити — означає жити сито. Яка ж радість від життя, якщо постійно нічого їсти?
Коли вона вийшла за сільського коваля Василя, у їхньому домі поступово завелося все, що годилося, та ще й трохи про запас. До часів спорожнілих прилавків Марія вже стала пенсіонеркою, але біду розпізнала відразу. Треба запасатися. Сама ж вона тепер по лісах у пошуках харчу не набігається. Та й птаства поменшало: поля обробляли хімікатами, у лісах цькували гусінь. Куріпок майже не лишилося, а ганяти галок літній жінці якось не личило.
Біля сільського магазину чергу займали ще з ночі. Марія і тут не пасла задніх: намагалася влаштуватися серед перших на ґанку, щоб після завезення товару неодмінно дісталося й їй. З порожніми руками додому не поверталася. Василь часом не витримував. Навіщо в старій шафі в коридорі складена ціла стіна господарського мила? Для чого за ліжком виставлені рівні шеренги горілчаних пляшок? Куди їм стільки добра?
— Знадобиться, — відповідала дружина, і на тому розмова закінчувалася.
Сперечатися з чоловіком вона довго не збиралася — краще ще раз з’їздити по покупки. Із районного центру приїздила навантажена: то ошатні хустки привезе, то недорогі сукні. Якось роздобула Василеві добрий костюм, дуже вже вдало трапився. У ньому його згодом і поховали…
