Чоловіка не стало в середині дев’яностих. Син на той час уже облаштувався в місті, туди ж поїхала вчитися донька. Вона була пізньою дитиною: Марія народила її вже після сорока. Як удова впоралася з усіма витратами на свою мізерну пенсію, лишалося тільки дивуватися. Але доньку довчила, гроші на життя давала, та ще й збирала в дорогу такі сумки, що ледве підняти. Найбільше в них було домашньої їжі: овочів, м’яса — всього, чим могло поділитися сільське господарство.
Залишившись удовою, Марія не відмовилася ні від худоби, ні від городу. Їй уже за шістдесят перевалило, а на подвір’ї, як і раніше, були корова, поросята, всяка птиця. Під картоплю відводила ледь не гектар. Коли восени діти приїздили прибирати врожай, без докорів не обходилося. Кому стільки треба? Нащо вона так надривається, ніби не можна посадити менше? Мати слухала їх і тільки відмахувалася:
— Ви краще лопатами працюйте. Без картоплі, считай, без хліба лишишся. А прийдуть знову голодні роки — тоді що?
До вісімдесяти років господарство довелося зменшити. Сарай стояв порожній, подекуди прогнувся дах, і тільки ластівки навесні мостилися під ним. Картоплі Марія садила вже не стільки, як колись, але все одно більше за будь-яку сусідку. Мало їй городу — навіть у палісаднику знаходилося місце для пари відер насіннєвої. Від жодного придатного клаптика землі вона добровільно відступатися не хотіла.
Пенсію їй додали. У дітей давно були власні сім’ї, робота, міський побут, однак до весняних і осінніх городніх клопотів мати за довгі роки привчила їх міцно. Їй допомагали, її вмовляли берегтися, а вона стояла на своєму. Отримавши пенсію, вирушала по консерви, крупи й макарони, потім котила додому важкий господарський візок. Сусіди вже не дивувалися: у кожного свої дивацтва.
Приходила до неї й соцпрацівниця Оксана. Про поїздки до районного центру та воліла зайвий раз не згадувати. Варто було бабі Маші довідатися, як одразу слідувало доручення: зазирни на ринок, зайди до універмагу, купи шкарпетки, халат чи ще щось із одягу. А старенька ж не встигала зносити навіть те, що їй привозили раніше.
— Маріє Андріївно, ви ж іще попередніх речей не зносили, — пробувала заперечити Оксана.
— А тобі що за клопіт? Я ж не питаю, є в мене халат чи нема. Раз прошу, значить, треба. Ти ж за допомогу мені зарплату отримуєш.
З роками переконати стареньку ставало дедалі важче. Чим більше лежить удома всякого добра, тим їй спокійніше — і край.
У тому ж селі жив її племінник Вітька. Довго ні на якій роботі він не тримався: випивка виявлялася важливішою. Сім’я теж не склалася. Років десять тому дружина забрала двох дочок і поїхала від нього. Віктор так і лишився сам, перебивався випадковими заробітками. Іноді вистачало свого, іноді доводилося йти до тітки позичати.
Марія знала, що грошей назад не побачить. Але як відмовити синові покійної сестри? Непутящий, а рідний, і шкода його. Давала, тільки водночас знаходила йому роботу: перекопати грядки, зробити іншу городню справу, узимку розчистити двір від снігу. Хай хоч так відпрацьовує. І вичитувала, звісно. Без сім’ї чоловік бовтається неприкаяний, а хто з ним, питущим, жити погодиться?
Якось Вітька позичив у тітки чергову сотню. Вислухавши звичні повчання, він із несподіваною гордістю оголосив, що тепер людина одружена: привіз із міста жінку…
