Невдовзі Марія побачила його обраницю й тільки руками сплеснула. Валька виявилася такою самою любителькою випити.
— От ушанував пам’ять матері! — накинулася тітка. — Зійшовся б із доброю жінкою, хто б тобі слово сказав? А ця тебе зовсім з пуття зіб’є.
— А може, ми одне одного любимо? — всміхнувся Віктор.
Марія звично махнула рукою. Розмовляти з ним було марно.
Навесні старенька захворіла, та так, що довелося терміново лягти до лікарні. Як на зло, город їй зорали напередодні ввечері. Саме час садити: земля готова, картопля чекає, а її саму збираються тримати тут не менше двох тижнів! Марія просилася додому, сердилася на лікаря, але той виявився впертішим за пацієнтку й відпускати її не схотів.
Вона лежала й думала про землю. Зараз би працювати, поки волога є, а не лежати тут. За два тижні все пересохне. Який тоді врожай виросте, якщо пхати картоплю в суху землю?
Останніми роками навесні їй допомагала Оксана зі своєю сім’єю, але тепер соцпрацівниця поїхала у справах до міста. Попередила, що повернеться не раніше ніж за тиждень. Діти теж ніяк не могли вирватися: міські клопоти не відпускали. Вибирати Марії не було з кого. Довелося дзвонити Вікторові.
Той трохи помовчав, а потім спитав, скільки тітка заплатить. Домовилися на кількох тисячах: Вітька з Валькою мали засадити весь город.
— І палісадник не пропустіть, — нагадала Марія. — Чуєш? Там теж сади. А ключ від хати під порогом візьмеш. Пушинка всередині лишилася, нагодуй її. Випусти погуляти, тільки потім назад впусти. Вона в мене до вулиці не звикла.
— Зробимо, тьоть Маш. І картопля в землі буде, і кішка сита.
Він охоче погоджувався, уже прикидаючи, на що витратить заробіток. Марія ж, закінчивши розмову, змогла трохи видихнути. Надійнішим племінник від своїх обіцянок, звісно, не став, але все ж родич — мусить допомогти. Тут прийшла інша тривога. Ключ візьме, до хати заходити буде: чи не поцупить чого? Старенька перебирала ці побоювання й намагалася себе заспокоїти. Вітька пиячить, але наче не злодій. Лишалося сподіватися, що обійдеться…
