За два тижні Марія повернулася додому, і на душі в неї потеплішало. Не підвів-таки племінник. Картопля посаджена, Пушинка вдома, сита й задоволена, а на городі навіть моркву посіяно. Старенька віддала обумовлені гроші, але без повчання, звісно, не обійшлося:
— Ви б із Валькою краще продуктів купили. Не спускайте все на випивку.
— Нема вже Вальки, тьоть Маш. Вигнав я її. Вона мене перепиває, нащо мені таке щастя?
— Ну й правильно. Така жінка ні до чого.
Восени картоплиння пожухло: пора було виймати бульбу із землі. А помічників усе не було. Тепер до лікарні потрапила Оксана. Син поїхав у відрядження, донька теж прихворіла. Діти обіцяли приїхати пізніше, зібратися й разом упоратися з городом. Марія чула їхні обіцянки, але чекати їй ставало дедалі важче: картопля давно достигла.
На Віктора вона не розраховувала. Після розриву з Валькою той майже безперервно пив. У тверезі дні ходив по гриби, набирав відерце й віз на ринок до районного центру. Повертався задоволений торгівлею і знову напідпитку.
Тим часом у сусідів робота вже кипіла: люди виходили на городи з відрами й лопатами. Погода підходяща, врожай достиг, а в неї все в землі. Перележить же картопля, поки всі зберуться. Ні, вирішила Марія, треба самій братися до діла…
