Почати вона надумала з палісадника: там ріс ранній сорт, який прибирати слід було вже давно. Підійшла до першого куща, прилаштувалася до лопати, крекчучи підважила землю. Гарні бульби викотилися назовні. Старенька помилувалася ними: вродила картопелька, нічого не скажеш. Потім узялася за наступний кущ. Робота потроху пішла, Марія втягнулася й рушила рядком так жваво, ніби їй знову шістдесят, а не вісімдесят.
Перехожі озиралися на дужу стару. З протилежного боку вулиці гукнув сусід Степан:
— Маріє, кинь ти сама мучитися! Мої в нас закінчать і до тебе прийдуть.
— Поки всіх дочекаєшся, зима нагряне. Потім без припасів із голоду помирай.
— Тобі-то голодувати? — розсміявся Степан. — Ти щомісяця стільки накуповуєш, що в магазині полиці порожніють!
— От і сиди на своїй лавці. Без тебе розберуся.
«Старий пень», — додала вона подумки. Те, що сусід був на десяток років молодший, Марію анітрохи не бентежило.
Три рядки вона викопала, зібрала картоплю, відпочила. Після обіду знову вийшла до роботи.
Біля берези земля була гірша, ніж у решті палісадника, і бульби тут зазвичай виростали дрібні. Щороку Марія обіцяла собі лишити цей клаптик у спокої: годі, більше садити тут не стане. Але приходила весна, і вона знову веліла Кольці пройтися мотоблоком і по ньому. Як це — хай стоїть порожній? Не пропадати ж землі.
Тепер лопата раптом уперлася в щось тверде. Марія тицьнула ще раз, спробувала глибше, але знову щось завадило. Дивно: зверху звичайна грядка, а під нею ніби настил. Картопля наче не в землі сидить, а на підлозі розкладена. Невже березове коріння так розрослося? Старенькій стало цікаво, що ж заважає лопаті.
Вона взялася розгрібати глибше. Показався кут якоїсь скриньки…
