Марія завмерла. Адже розповідали, що колись тут був церковний майдан. А раптом це скарб? Лежали в землі церковні багатства, лежали, та потроху їх виштовхнуло нагору. Інакше що тут робити скрині? Перед очима був поки що лише її край, але старенька вже не сумнівалася у своїй удачі.
Вона знову взялася копати, прикидаючи, як розпорядиться скарбами. Аби тільки ніхто не побачив завчасно. Марія раз у раз озиралася довкола, але навкруги було спокійно. Після обіду люди розійшлися: одні відпочивали вдома, інші поралися на своїх городах. Саме слушний час, щоб розібратися зі знахідкою без сторонніх очей.
Один край вона вже добре звільнила. І тут колишня радість почала змінюватися тривогою: що більше оголювалося дерево, то менше скриня скидалася на скриню. Марія дедалі повільніше відкидала землю. Уже надто знайомі обриси мала знахідка.
Із грядки виступала труна. Невелика, абияк збита, ще навіть не встигла згнити. У старенької все всередині обірвалося. Вона ахнула й важко сіла просто біля ями.
У голові відразу спливло ім’я племінника. Він тут навесні хазяйнував. Кому ще було закопувати таке в неї під вікнами?
Але що тепер робити? Піти й заявити на рідного племінника? Марія вже уявляла, як його посадять. Дурень він, звісно, а все ж сестрин син. Та й мовчати після такого не можна — накоїв, хай відповідає. Вона ще не встигла вирішити, з чого почати, як прийшла нова, страшна здогадка: хто ж лежить усередині?
Валька. Авжеж, Валька! Сказав, що вигнав, а сам, видно, в п’яній сварці вдарив лопатою. Потім сховав під березою в тітки.
Старенька потягла носом. Їй здалося, що тхне мертвечиною.
— Ой, лихо яке! — закричала вона так, що почули далеко за її двором…
