Спершу прибігли найближчі сусіди, потім зупинилися перехожі. Незабаром біля ями товпився люд уже з інших вулиць. У селі для поширення новин нічого особливого не треба було: щойно сталося — вже всі знають. Або думають, що знають. Тепер зібрані дивилися на знахідку, перемовлялися й вирішували, що робити далі.
Одні пропонували витягти знахідку й зазирнути всередину. Інші обурювалися:
— Сам і витягуй! Мені ще покійників чіпати бракувало. Чуєш, як тхне? Там сама зараза.
— То відійди, як боїшся. Чого стоїш?
Іти, щоправда, ніхто не квапився: надто вже цікаво.
Нарешті хтось здогадався покликати голову місцевої ради. Той зв’язався з дільничним, і з районного центру приїхав блідий, заклопотаний поліцейський. До кінця місяця лишалося зовсім трохи, звіти на носі, а тут таке. Йому зараз тільки труни посеред сільського городу й бракувало. Втішало його лише одне: ймовірний винуватець, схоже, вже відомий. Отже, принаймні шукати довго не доведеться.
— Вітька це, — схлипувала Марія. — Свою Вальку прикінчив і в мене сховав. Ні покійну матір не пожалів, ні мене. На все село осоромив!
У натовпі загомоніли, підтверджуючи її слова. Після весняного садіння Валентину й справді ніхто не бачив. Віктор пояснював, що вона повернулася до міста, всі так і думали. Тепер же це пояснення нікого не влаштовувало. Одні впевнено кивали: точно вбив. Інші жалісливо зітхали, ніби вміст ящика вже не викликав жодного сумніву.
— От де вона була, — зітхали поруч. — Марії картоплю удобрювала.
Для Марії ці слова стали ще одним ударом. То весь палісадник нанівець? Вона глянула на викопаний урожай, який недавно так її тішив. Як тепер їсти картоплю з грядки, де ціле літо лежав покійник? Самої думки досить, щоб до неї не доторкнутися. Усе викидати, усе до останньої картоплини…
