Ідеальний план.
Поштове відділення № 42 зустрічало відвідувачів стійким ароматом сургучу, старого паперу й легкого людського відчаю. Черга звивалася змією, впираючись хвостом у стенд із марками майже біля самого виходу.
Марина стояла п’ятнадцятою. Перед нею переминався з ноги на ногу дідок у кепці, який доводив глухуватій сусідці переваги компостної ями. Позаду дихала в потилицю пані з фікусом неймовірного розміру в горщику.
Повітря було густе, як кисіль. Очікування тяглося безкінечно. Марина звично дістала пакет документів.
У їхній сім’ї за платіжки завжди відповідала вона. Просто тому, що в Діми від самого вигляду цифр починалася мігрень, яка переходила в гостру потребу полежати на дивані з телефоном. Нарешті на табло висвітилося: «Віконце номер три».
— Слухаю вас, тільки швидко: у мене програма зараз зависне, — гаркнула операторка Світлана, жінка із зачіскою кольору агресивного баклажана й поглядом, здатним заморозити калюжу.
— Добрий день, комунальні платежі, — спокійно відповіла Марина, викладаючи на потерту стільницю свої акуратно складені квитанції.
Потім вона машинально сунула руку в бічну кишеню сумки, щоб дістати ручку. Пальці натрапили на щось стороннє, чуже. Щільний рулон паперу, перехоплений канцелярською гумкою.
Марина насупилася, дістала згорток. Зняла гумку.
На стійку віялом упали шість квитанцій. Чужі адреси — інший район міста. Прізвище платника — Коваленко Л. В.
Суми з червоними позначками «Борг» дивилися на неї величезними нулями. Пеня набігла така, що за ці гроші можна було купити вживане авто або годувати кота Пончика добірним лососем до його глибокої старості. Брови Марини повільно поповзли вгору…
