— Людмило Василівно, та ви не бійтеся. Я Діму не била, — привітно й чітко сказала Марина, обіпершись на дверний косяк. Той самий, який нещодавно прийняв на себе удар синівської дурості. — Він просто так поспішав ваші борги оплатити, що з косяком зустрівся. Фізику в школі погано вчив. Наша квартира, знаєте, бунтує проти ваших боргів.
Свекруха нервово ковтнула. Дмитро під пакетом із вишнею видав звук, схожий на писк розчавленої миші.
— Які? Які борги, Мариночко? — спробувала прикинутися дурненькою Людмила Василівна. — Я просто повз ішла, дай, думаю, зайду.
— Ті самі, які Дімочка мені в сумку сьогодні вранці запхав, — чітко, відрізаючи шляхи до відступу, промовила Марина.
Голос її тепер звучав, як брязкіт сейфа, що зачиняється.
— Тридцять тисяч за пів року. Пеня, штрафи. І, судячи з того, як роздулося ваше сумчисько, ви мені ще й дачу свою притягли оплачувати. Так? Газ, світло?
Людмила Василівна інстинктивно притисла ридикюль до грудей, ніби захищаючи його від вилучення.
— Отже так, мамо.
Марина вперше назвала свекруху цим словом, і прозвучало воно як вирок суду.
— Давайте розставимо все по місцях. Я не проти допомагати родичам. Ми сім’я. Але допомога — це коли ви приходите й кажете: «Марина, Діма, у мене тимчасові труднощі. Давайте обговоримо, скільки ви можете мені виділяти щомісяця». Фіксовану реальну суму. П’ять тисяч, вісім тисяч — скільки вирішимо на сімейній раді.
Вона зробила крок уперед. Людмила Василівна втиснулася у вхідні двері.
— А оце щуряцтво. За моєю спиною.
Марина кивнула на зіщуленого чоловіка.
— Перекладання своїх папірців мені в сумку нишком. Брехня й махінації з моїми грошима. Цей цирк закінчився сьогодні. Назавжди…
