— Варваро? Я не помилився, це ти?
Вона здивовано втупилася в його очі, що відбивалися в дзеркальці заднього виду над ним, і насилу впізнала в цьому огрядному, пом’ятому чоловікові Павла, якого не бачила дев’ять років.
— Павле? Ти? Ти працюєш таксистом? — Вона навіть розгубилася від такої несподіваної зустрічі.
— Ну, життя — воно штука складна, непередбачувана. Кому щастить, кому навпаки.
Це єдине, що я вмію робити — кермо крутити. Цим і заробляю на хліб. А я дивлюся, ти стала шикарною дамою, вся з себе. А була простою сільською овечкою.
— Ти маєш рацію. Життя — штука складна.
— Слухай, ти надовго до нас у місто? Чи повернулася звідкись? Може, зустрінемося ввечері?
— Навіщо? — байдуже знизала плечима Варя.
— Ну як навіщо? — нервово реготнув Павло. — Навіщо люди зустрічаються? Для приємного спілкування, посидимо де-небудь. Згадаємо наше минуле. Може, повернемо його?
— Ну, минуле… Почнемо все спочатку, кажеш? Було ж кохання, пристрасть. Хіба ти не шкодувала про те, що ми розлучилися? Мене зараз не влаштовує моє життя, хочу змін.
— А мене цілком влаштовує моє сьогодення. Нізащо не хотіла б знову повернутися в те минуле.
— Горда стала, так? Розбагатіла, піднялася і почала на простих смертних дивитися звисока?
— Ні, Паш, не через гордість я з тобою не хочу починати спочатку… Просто не хочу повертатися в минуле через жалість до тебе. Це вже не кохання, а непорозуміння. І тобі, і мені абсолютно непотрібне.
— Філософом, дивлюся, заделалася. Розумна стала. Я про кохання кажу, а не про жалість, — зло примружився Павло, дивлячись на дорогу.
Варя, спокійно дивлячись на нього, ледь помітно посміхнулася.
— Та просто я навчилася бачити суть речей, а не тільки дивитися на обгортку. Ось бачу, наприклад, що ти нікого так і не любиш, крім себе самого. І не полюбиш ніколи. Гаразд, душевної розмови в нас не виходить. Та ми вже й приїхали. Ось, будь ласка, за лічильником. Решти не треба.
Варя простягнула йому купюри і на мить затрималася біля відчинених дверей. Майнула думка: сказати Павлу про сина, про Василька, чи не говорити?
