Минуло три роки. Дарині виповнилося десять. Вона, як і раніше, захоплювалася танцями, але дедалі частіше бралася за олівці й фарби. На стінах з’являлися її малюнки: залиті сонцем поля, береги річки та численні портрети Рути. Дід дбайливо знаходив місце для кожної нової роботи, радіючи, що після довгих випробувань їхнє життя нарешті стало мирним.
Та спокій обірвався раптово. Того дня дід був у майстерні й ремонтував старий автомобіль сусіда. Рута лежала неподалік, поклавши морду на лапи, і уважно спостерігала за господарем. Несподівано на подвір’я вбіг сусідський хлопчик. Він задихався від бігу, а його зблідле обличчя виражало такий жах, що механік одразу випростався.
— Дядьку Андрію, швидше! Дарину машина збила!
Інструмент вислизнув із рук чоловіка й глухо брязнув об підлогу. Перед очима все потемніло, але заціпеніння тривало лише мить. Він кинувся до виходу, а Рута помчала слідом. Посадивши собаку в автомобіль, дід попрямував до лікарні, куди вже повезли онуку…
Руту не пустили до лікарні, і вона залишилася біля входу. Дід кілька годин міряв кроками коридор. Він то зупинявся біля зачинених дверей, то знову починав ходити, дослухаючись до кожного звуку. Час ніби завмер, а невідомість із кожною хвилиною ставала нестерпнішою.
Нарешті з’явився лікар, і з його обличчя дід усе зрозумів ще до того, як пролунали слова: Дарину врятувати не вдалося, дівчинку визнали померлою. Чоловік дивився перед собою й не міг прийняти почутого. Зовсім недавно онука сміялася, будувала плани, поспішала на заняття, а тепер йому казали, що її більше немає.
Біля лікарняного входу Рута зустріла господаря жалібним скавулінням, ніби зрозуміла те, що сталося, без пояснень. Після загибелі сина він вважав, що сильнішого болю людина витримати не здатна. Тепер зруйнувалося останнє, заради чого він продовжував жити…
