Цуценя ніби зрозуміло, що більше йому ніщо не загрожує. Воно кволо вчепилося лапками в одяг дівчинки й затихло. Дід зняв шарф, закутав змерзлого малюка, після чого вони поспішили додому. Там тварину трохи зігріли, а потім відвезли до ветеринарної клініки найближчого містечка.
Лікар промив рани, обробив ушкоджену лапу й наклав пов’язку. Він заспокоїв їх: за уважного догляду цуценя має одужати. Тоді ж з’ясувалося, що це дівчинка. Дарина дала їй ім’я Рута, і відтоді собака стала повноправною частиною їхньої маленької родини.
Рута швидко набиралася сил. Її відданість і невгамовна життєрадісність підкорили обох господарів. Уранці вона будила Дарину, торкаючись холодним носом щоки, а вечорами лягала біля ніг діда, поки той читав газету. На прогулянках собака носилася полем, ловила метеликів і із захватом приносила палицю, яку кидала дівчинка.
Із появою Рути дім ніби відігрівся. Коли спогади про дружину й сина ставали особливо болісними, собака без поклику підходила до господаря, клала голову йому на коліна й довго дивилася в обличчя. У такі хвилини він відчував, що більше не залишається зі своїм болем сам на сам…
