Одного разу восени вони поверталися зі школи в холодний дощовий день. Вітер гнав мокрою дорогою потемніле листя. Дарина, тихенько наспівуючи, побігла вперед, а дід ішов слідом і ніс її рюкзак. Раптом із придорожніх кущів почувся слабкий скавуліж. У цьому ледь вловному звуці було стільки болю, що дівчинка зупинилася, а чоловік одразу попрямував на звук.
Під низькими гілками лежало маленьке цуценя. Мокра шерсть прилипла до виснаженого тільця, ушкоджена задня лапа кровоточила, а налякані карі очі насторожено стежили за кожним рухом людей. Малюк тремтів від холоду й майже не міг ворухнутися.
Дарина тихо ахнула й присіла поруч.
— Дідусю, подивися, як йому зле! Ми не можемо залишити його тут. Треба якнайшвидше допомогти, — сказала вона й обережно простягнула долоню.
Чоловік уже знав, що пройти повз не зможе. Безпорадний вигляд цуценяти боляче озвався в його серці. Дарина обережно підняла знайду, притиснула до куртки й прошепотіла:
— Не бійся. Тепер ми тебе не покинемо…
