Удома Рута неспокійно переходила з кімнати в кімнату, зазирала туди, де зазвичай сиділа Дарина, потім поверталася до діда й знову вирушала на пошуки. Вона не розуміла, чому подруга не з’являється, а чоловік не мав сили заспокоїти ні собаку, ні себе.
Наступного дня, майже не помічаючи довколишніх, він узявся до підготовки похорону. Чоловік рухався ніби уві сні й байдуже погоджувався з усім, що йому пропонували. Руту він вирішив узяти на прощання: собака була частиною їхньої родини й любила Дарину не менше, ніж люди.
У призначений день до сільської церкви прийшли майже всі місцеві жителі. Одні плакали, інші обіймали вбитого горем чоловіка й тихо промовляли слова співчуття, однак голоси долинали до нього ніби здалеку. Рута не відходила від господаря й увесь час напружено дивилася на труну…
Коли молитва закінчилася і кришку почали опускати, собака миттєво схопилася. Під церковними склепіннями рознісся різкий тривожний гавкіт. Присутні розгублено озирнулися, не розуміючи, чому спокійна раніше Рута так раптово змінилася.
Вона рвонула вперед, загарчала й не дозволила закрити труну. Дід схопився за нашийник, намагаючись відтягти її, але собака відчайдушно виривалася, а гавкіт ставав дедалі гучнішим і наполегливішим. І раптом серед плачу й людського шепоту чоловік уловив інший звук. Із труни долинуло щось схоже на ледь чутний стогін…
