Дід завмер, не наважуючись повірити власному слуху. Кілька митей здалися безкінечними. Люди навколо теж притихли, але Рута й далі рвалася до труни. Тоді чоловік відпустив нашийник, ступив уперед і простягнув руки до кришки.
Кілька людей спробували його стримати, гадаючи, що від горя він утратив глузд. Хтось кликав його на ім’я, хтось почав вмовляти зупинитися, однак чоловік уже нікого не чув. Рута метнулася між господарем і людьми, настовбурчилася й гарчанням змусила їх відступити. Дід міцно вхопився за край кришки й почав піднімати її…
Щойно утворилася щілина, дід помітив, як груди Дари́ни ледь помітно піднялися, а потім опустилися. Він заціпенів, боячись навіть кліпнути. Те, що всі вважали неможливим, відбувалося в нього на очах: онука дихала.
— Вона жива! Дарина жива! — закричав він зірваним голосом.
Він уже не стримував сліз. Чоловік вимагав негайно викликати швидку допомогу, не відводячи погляду від дівчинки. Медики, які прибули, швидко повезли Дарину до лікарні, а дід поїхав слідом, усе ще не розуміючи, чи сміє він сподіватися на порятунок…
