Додому ми їхали мовчки. Соломія дивилася у вікно й не випускала картку юриста з долоні. Я бачила, як у ній сперечаються дві частини: одна все ще мріяла, що Тарас схаменеться, інша вже розуміла, що любов не повинна вимагати страху й підкорення.
Біля воріт стояла машина Тараса. Донька напружилася, щойно побачила її. Я запропонувала зайти разом, але Соломія похитала головою: вона хотіла сама повідомити чоловікові, що будинок проданий не буде.
Вона вийшла з автомобіля повільно, потім розправила плечі й стиснула візитівку в кулаці. На ґанку з’явився Тарас. Навіть із дороги я розрізняла гнів на його обличчі й чула різке запитання про те, де вона пропадала.
Соломія щось тихо відповіла. Вони зникли всередині, двері грюкнули, а я залишилася за кермом і дивилася на порожній ґанок. Мені хотілося кинутися слідом, але донька вперше спробувала сама провести межу, і я могла лише чекати, сподіваючись, що їй вистачить сил…
