Найближчими вихідними ми прибрали з великого кухонного стола посуд і перетворили його на робоче місце. На гладкій поверхні лежали батькові сорочки, папір для викрійок, ножиці, нитки та блискучі шпильки. Тітка пояснювала послідовність дій, а я боялася зробити перший розріз.
Мені здавалося, що ножиці зараз знищать останній матеріальний зв’язок із татом. Поки сорочки залишалися цілими, їх іще можна було уявити на його плечах. Розрізавши тканину, я позбавляла себе цієї можливості, хоча водночас давала речам нове життя.
Лариса зрозуміла причину моєї нерішучості й не квапила.
— Ми нічого не викидаємо й не псуємо, — лагідно сказала вона. — Ми створюємо із цих сорочок ту сукню, яку він мріяв побачити.
Після цих слів я провела крейдою першу лінію й обережно розтулила ножиці. Рівний сухий звук змусив мене здригнутися, але тітка поклала долоню поруч, і я продовжила. Невдовзі на столі замість сорочок лежали деталі майбутніх ліфа та спідниці.
Дуже швидко з’ясувалося, що самого бажання замало. Цупка тканина погано корилася недосвідченим пальцям, краї зсувалися, лінії виходили нерівними. Кілька разів я помилялася під час розкроювання й у розпачі дивилася на зіпсований клапоть, не розуміючи, як тепер зберегти задуману форму.
Тітка терпляче знаходила вихід. Вона показувала, де можна змінити шов, як використати іншу ділянку тканини й чому, перш ніж різати, слід іще раз усе перевірити. Я не почула від неї жодного докору, хоча через мої помилки робота просувалася повільніше.
Якось уночі я виявила, що великий шов на спідниці пішов убік. Довелося розпороти майже весь фрагмент, над яким ми працювали кілька годин. Я сиділа, стискаючи розпорювач, і крізь сльози казала, що в мене нічого не вийде.
Лариса поставила поруч чашку гарячого чаю й запропонувала відпочити. Вона не стала переконувати мене гучними словами, а просто сіла навпроти й почала обережно витягати нитку за ниткою. За кілька хвилин я мовчки приєдналася до неї.
Ми працювали вечорами, іноді далеко за північ. Тітка спрямовувала мої руки, коли голка відхилялася від накресленої лінії, нагадувала випростати спину й робила перерви, якщо помічала, що від утоми я вже не розрізняю стібків. Її присутність підтримувала мене щоразу, коли хотілося все покинути.
Траплялося, сльози самі скочувалися на тканину. Іноді я починала розмовляти з татом уголос: запитувала, чи подобається йому фасон, згадувала його обіцянку фотографувати мене на порозі. Лариса тактовно не втручалася, лише підсувала серветки й далі скріплювала деталі шпильками.
Поступово розрізнені клапті з’єднувалися. Там, де раніше були рукави та спинки робочих сорочок, вимальовувалися обриси сукні. Що виразнішим ставав силует, то сильніше я відчувала, що не руйную татові речі, а повертаю їм сенс, пов’язаний із нашою спільною мрією…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
