Решта дня стерлася з пам’яті. Я пам’ятаю лише уривки голосів, чиїсь руки на своїх плечах і відчуття, ніби все відбувалося десь далеко від мене. Потім були скромний похорон, люди в темному вбранні та слова співчуття, які не затримувалися у свідомості.
За тиждень соціальна служба вирішила, що мені слід тимчасово пожити в татової сестри. Тітка Лариса прийняла мене без вагань і намагалася оточити турботою, але її гостьова спальня залишалася чужою. Там пахло кедровою олією та квітковим засобом для прання, тоді як наш дім зберігав запах татового одеколону, випічки й міцного чаю.
Ночами я лежала в бездоганно чистій постелі й дослухалася до незнайомої тиші. Хотілося повернутися до нашої маленької кухні, почути рипіння батькового стільця та його кроки за дверима. Розум усвідомлював, що цього більше не буде, але тіло й далі чекало на звичні звуки.
Тим часом школа готувалася до випускного балу. На перервах однокласниці порівнювали фасони, показували одна одній світлини дорогого вбрання, сперечалися про шовк, мереживо та прикраси. Вартість деяких суконь перевищувала татову місячну зарплату, і дівчата називали ці суми з особливою гордістю.
Я слухала їх і почувалася випадковою людиною на чужому святі. Ми з батьком так довго уявляли цей вечір як нашу спільну перемогу. Він мав побачити мене дорослою, метушитися з фотоапаратом і вимагати ще одного знімка, бо попередній нібито вийшов недостатньо вдалим.
Тепер будь-яка згадка про бал завдавала болю. Я думала взагалі відмовитися від нього: не купувати сукні, не робити зачіски, не переступати порога зали, де тато вже ніколи мене не зустріне. Без нього урочистість здавалася порожньою декорацією.
Одного пізнього вечора, коли тітка лягла спати, я відкрила картонну коробку з речами, переданими з лікарні. Зверху лежав потертий гаманець із моєю дитячою світлиною. Поруч — старий наручний годинник із завмерлими стрілками; тонка тріщина перетинала тьмяний циферблат.
На дні були охайно складені татові робочі сорочки. Темно-синя, світло-сіра та вицвіла зелена — та, яку я пам’ятала з раннього дитинства. Чиста цупка тканина пахла засобом для прання, але мені вчувалося, ніби крізь цей запах досі проступає щось рідне.
Ми часто сміялися з того, що майже весь його гардероб складався з робочого одягу. Тато поправляв жорсткий комір і запевняв, що людині, яка знає свої цілі, зовсім не потрібні шафи з модними речами. Того вечора цей спогад був настільки виразним, що я наче почула в кімнаті його голос.
Я притиснула синю сорочку до грудей і довго сиділа нерухомо. Саме тоді з’явилася думка, яка спершу здалася зухвалою й майже нездійсненною: якщо батько не зможе прийти на мій випускний, я візьму із собою те, що зберегло дотик його рук. Із робочих сорочок можна було пошити сукню.
Шити я не вміла, викрійок ніколи не будувала й майже не користувалася машинкою. Ніяковіючи через власний задум, уранці я розповіла про все тітці Ларисі. Вона не всміхнулася й не назвала ідею дивною, а лише уважно подивилася на розкладені сорочки.
— Буде важко, — сказала вона після паузи. — Але якщо ти справді цього хочеш, ми впораємося разом. Я покажу тобі все, що знаю.
Від її спокійної впевненості я вперше за багато днів відчула полегшення. Тітка відклала свої справи, дістала стару швацьку скриньку й допомогла мені вибрати крій майбутнього вбрання. Так пам’ять, яка досі приносила лише біль, несподівано перетворилася на роботу, яку можна було виконати власними руками…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
