Я мріяла вирости гідною людиною, а не просто щось довести тим, хто сміявся з нас. Хотілося, щоб татова гордість була сильнішою за всі образи, яких він зазнавав через чужу зверхність. Тоді мені здавалося, що попереду в нас досить часу, аби здійснити будь-які обіцянки.
Усе змінилося після обстежень, які батько пройшов минулого року. Лікар повідомив про пізню стадію онкологічного захворювання, і звичне життя в одну мить втратило стійкість. Я дивилася на тата, чекаючи, що він зараз заперечить, а він лише повільно кивнув, наче почув те, чого давно боявся.
Хвороба швидко забирала сили, однак Богдан і далі виходив на роботу та навіть погоджувався на додаткові зміни, хоча після лікування ледве тримався на ногах. Я сердилася, вмовляла його берегти себе, та він незмінно відмахувався й переводив розмову на інше.
Іноді я затримувалася після уроків і заставала його в підсобці. Тато стояв, спершись плечем на металеву шафу зі швабрами, і важко дихав. Обличчя було бліде, пальці тремтіли, а на чолі виступав холодний піт.
Помітивши мене, він одразу випростався, хоча цей рух явно завдавав йому болю.
— Не дивися так перелякано, Оксано. Просто трохи втомився. Зі мною все гаразд, — промовляв він бадьоріше, ніж почувався насправді.
Я вдавала, що повірила, бо розуміла: йому необхідно бодай інколи відчувати себе таким, як раніше. Він, своєю чергою, удавав сильного заради мене. Ця обережна брехня оселилася між нами, і обоє боялися першими зруйнувати її прямими словами.
Після зміни й чергової процедури тато повільно сідав за старий кухонний стіл. Чай у його горнятку встигав охолонути, доки він дивився в темне вікно й збирався із силами. Найчастіше розмова невдовзі переходила на випускний.
— Мені треба протриматися до закінчення школи, — казав він, проводячи долонею по змарнілій щоці. — Я маю побачити тебе в гарній сукні. Ти вийдеш із дому така впевнена, ніби перед тобою відкритий увесь світ, а я нароблю стільки світлин, що тобі набридне всміхатися.
Я вставала, обіймала його за схудлі плечі й забороняла говорити так, наче йшлося про останнє бажання. Запевняла, що лікування неодмінно допоможе, що попереду буде ще не одне свято й не один щасливий день. Голос у мене зривався, але я повторювала ці слова доти, доки й сама майже не починала в них вірити.
Тато не сперечався. Він гладив мене по спині, тихо погоджувався й знову заводив мову про сукню, зачіску та світлини. Тепер я розумію: він бачив правду ясніше за мене й намагався залишити нам обом бодай образ майбутнього, до якого міг не дожити.
З кожним днем Богданові ставало важче, однак надія вперто жила в мені. Я чіплялася за добрі показники, за рідкісні хвилини, коли він жартував, за кожне «сьогодні краще». Мені здавалося, що самої моєї віри досить, аби відсунути неминуче.
Але хвороба виявилася сильнішою за наші обіцянки. За кілька місяців до випускного тато знову потрапив до лікарні, й одного дня його стан різко погіршився. Я ще була у школі, коли мені повідомили, що він помер у реанімації, не дочекавшись мого приїзду.
Телефон ледь не випав із руки. Довкола грюкали дверцята шафок, хтось сміявся, поспішаючи на урок, а я стояла посеред коридору з наплічником на плечі й не могла ступити ані кроку. Погляд упав на потертий лінолеум — ту саму підлогу, яку тато стільки разів мив, щоб у нас були їжа й дах над головою…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
