Богдан із показним спокоєм поклав у дорожню сумку останні джинси й різко застебнув блискавку. Потім випростався, поглянув на дружину й промовив так, ніби заздалегідь відрепетирував кожне слово:
— Ну от і все. Ти вже подала на розлучення — отримуй свободу. І ще запам’ятай: мама не поверне тобі півтора мільйона. Ні розписки, ні договору в тебе немає, тож нічого ти не доведеш. Вважай, що цими грошима ти розплатилася за роки, які я на тебе змарнував.
Оксана стояла біля дверей кухні, тримаючи в долонях чашку з охололим чаєм. Вона не плакала, не намагалася зупинити чоловіка й навіть не підвищила голосу. На її обличчі зберігався такий відсторонений спокій, наче перед нею розігрував сцену не близький чоловік, а випадковий і доволі посередній актор.
— Не переймайся, твої роки коштували б набагато дешевше, — відповіла вона. — Але я тебе почула. Залиш ключі на тумбі, щоб мені не довелося міняти замки.
Відсутність сліз зачепила Богдана сильніше за будь-яку сварку. Він розраховував на вмовляння, звинувачення, дзенькіт розбитого посуду — на що завгодно, що дало б йому змогу відчути власну значущість. Натомість Оксана просто відпустила його, ніби позбувалася непотрібної речі, яка вже давно займала місце у квартирі.
Богдан підхопив валізу, закинув сумку на плече й щосили грюкнув вхідними дверима. У передпокої ще кілька митей деренчало скло, а потім квартира поринула в незвичну тишу. Оксана неквапливо зачинила за ним засув, повернулася на кухню й вилила холодний чай. Ні полегшення, ні болю вона поки що не відчувала — лише остаточну ясність. Помилку, наслідками якої він щойно жбурнув їй в обличчя, було допущено майже рік тому.
Тоді Лідія Степанівна, мати Богдана, вирішила, що для повного щастя їй конче потрібен новий кросовер насиченого вишневого кольору. Звичайна машина її не влаштовувала. Їй хотілося великого, блискучого автомобіля, поруч із яким сусідські малолітражки здавалися б особливо непоказними.
На покупку було потрібно три мільйони. Половину свекруха накопичила сама, а по решту прийшла до невістки. Оксана незадовго до цього продала успадкований від бабусі заміський будиночок і поклала виручені кошти на особистий депозит. Лідія Степанівна знала про ці заощадження й просила так наполегливо, ніби від її нової машини залежала доля всієї родини.
— Оксаночко, я все до копійки поверну, — запевняла вона, притискаючи долоні до грудей. — Моя мама вже геть старенька, сама розумієш. Коли нас із Мар’яною оформлять спадкоємицями, ми продамо будинок. Я отримаю свою половину й одразу з тобою розрахуюся. Можеш повірити мені на слово.
Богдан цілковито підтримав матір. Він дорікав дружині за недовіру, говорив про родинні стосунки й натякав, що її відмова назавжди зіпсує взаємини. Оксана довго опиралася, але зрештою поступилася. Щоб покупка відбулася, вона переказала півтора мільйона безпосередньо зі свого рахунку продавцеві автомобіля.
Письмового підтвердження боргу Оксана оформлювати не стала. Вона заплатила за спокій у домі й сподівалася зберегти нормальні стосунки з чоловіком і свекрухою. За наступні місяці Лідія Степанівна жодного разу не запропонувала повернути хоча б частину суми, зате охоче розповідала, як вдало обрала колір машини та яке враження та справляє у дворі. Тепер, коли після смерті літньої Софії Миколаївни термін оформлення спадщини добігав кінця, Богдан оголосив, що йде, а борг своєї матері назвав вигадкою. Мир, заради якого Оксана пожертвувала своїми заощадженнями, виявився дешевою підробкою…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
