Головні призвідники цькування засовалися на стільцях. Хлопець, який сміявся найгучніше, відвернувся, а дівчина в рожевій сукні більше не намагалася здаватися байдужою. Їхня колишня самовпевненість зникла під пильним поглядом директора.
Віктор Андрійович витримав паузу, а тоді звернувся до всієї зали:
— Якщо Богдан коли-небудь полагодив вашу річ, допоміг вам або зробив для вас щось добре, чого ви тоді не помітили, прошу підвестися. Устаньте й віддайте йому шану, на яку він заслуговує.
Спершу ніхто не зрушив із місця. Прохання виявилося надто несподіваним, і тишу сповнила нерішучість. Я сиділа в темному кутку, боячись поглянути на людей, бо не знала, чи підведеться бодай хтось.
Першим устав літній учитель історії, який сидів біля входу. Він сперся рукою на спинку стільця, випростався й схилив голову. Слідом підвівся високий капітан легкоатлетичної команди; перш ніж устати, він судомно ковтнув і провів долонею по обличчю.
Біля фотокабіни підвелися дві популярні дівчини. Одна з них притискала до грудей маленьку сумочку й дивилася в підлогу, інша квапливо витирала очі. Їхній рух наче зруйнував невидиму перепону.
Стільці зарипіли одразу в кількох місцях. Уставали вчителі, випускники та працівники школи — люди різного віку, яким тато колись допоміг без зайвих слів. Дехто підводився впевнено, інші вагалися, ніби сором заважав їм випростатися.
Дівчина, яка першою назвала батькові сорочки ганчір’ям, залишилася сидіти. Вона зіщулилася, намагаючись стати непомітною, і не наважувалася підвести заплаканих очей. Але довкола неї один за одним уставали люди, і порожніх місць ставало дедалі менше.
Не минуло й хвилини, як на ногах стояла більша частина зали. Переді мною було не безлике скупчення ошатних гостей, а десятки живих свідчень татової непомітної доброти. Багато хто лише тепер дізнався ім’я людини, яка роками приходила їм на допомогу…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
