— Мені сказали, ви беретеся навіть за те, від чого інші відмовляються, — тихо мовила незнайомка. — Цей годинник належав мамі. Її нещодавно не стало, і більше в мене майже нічого не лишилося.
Катерина подивилася на зсутулені плечі, налякані очі й пальці, що дбайливо тримали зламаний корпус, ніби всередині ще жила мамина присутність. Перед нею раптом постала вона сама — молода жінка, яка багато років тому прийшла до Павла Сергійовича з настінним годинником і зупиненим життям.
— Заходь, — сказала Катерина. — Сідай біля вікна. Зараз подивимося, що з ним.
Дівчину звали Аліна. Мати померла нещодавно, батька поруч не було, близьких родичів майже не лишилося. Вона говорила про це коротко, ніби боялася, що, сказавши більше, вже не зможе стриматися.
Катерина відкрила корпус. Пошкодження виглядало страшніше, ніж було насправді: відійшла одна деталь, погнулася стрілка, а в механізм потрапила дрібна крихта. Приблизно за пів години годинник знову пішов.
Аліна притисла його до долоні й завмерла, слухаючи тихе цокання. В очах стояли сльози, але вона швидко відвернулася до полиць. Отримавши годинник, дівчина не квапилася йти: розглядала механізми, прислухалася до різних ритмів, затримувала погляд на лупах і пінцетах.
У цій нерішучості Катерина вдруге впізнала власне минуле. Вона попросила Аліну покласти долоні на стіл. Дівчина здивувалася, але послухалася. Її пальці лежали майже нерухомо.
— Руки в тебе не тремтять, — зауважила Катерина словами, дуже схожими на ті, які колись почула сама. — Рідкісна якість.
Аліна насторожено притисла відремонтований годинник до грудей, не розуміючи, до чого веде розмова.
— Постійна помічниця мені начебто не потрібна, — провадила Катерина й дозволила собі легку усмішку. — Але самій тут часом надто тихо. Не хотіла б спробувати повчитися?
В очах дівчини з’явилася недовірлива надія. Так дивиться людина, звикла чекати нового удару й тому не вміє одразу прийняти несподівану доброту.
— Хотіла б, — ледь чутно відповіла вона.
У майстерні знову стало двоє. Спершу Аліна підмітала, заварювала чай і розкладала інструменти. Потім Катерина показала, як відкривати корпус без подряпин, куди класти крихітні гвинтики й чому не можна квапитися, навіть коли несправність здається очевидною.
Перші тижні дівчина боялася торкатися дорогих речей і по кілька разів перепитувала про кожен рух. Катерина давала їй прості механізми, дозволяла довго розглядати деталі під лупою й не підганяла. Вона знала, що впевненість не з’являється від наказу «не бійся»: її створюють десятки маленьких дій, після яких руки переконуються, що здатні бути точними, а помилка не обов’язково закінчується катастрофою.
Катерина не намагалася наслідувати Павла Сергійовича, але мимоволі чула у власних поясненнях його спокійні інтонації. Іноді ловила себе на тих самих паузах, на звичці дивитися поверх окулярів або мовчки ставити перед ученицею чашку чаю, коли та приходила особливо похмурою.
Коло замкнулося не урочисто, а природно. Колись літній годинникар впустив зламану жінку, не вимагаючи від неї веселості, вдячності чи швидкого одужання. Він дав їй місце, де можна було щодня виконувати зрозумілу роботу й поступово повертати довіру до власних рук.
Тепер Катерина простягала таку саму можливість іншій самотній людині. Вона не обіцяла Аліні, що горе швидко мине, не казала, ніби час неодмінно вилікує все. Просто дозволяла бути поруч, помилятися на безпечних деталях і бачити, як неточний рух можна виправити.
Разом із ремеслом із рук у руки переходили терпіння, увага до найменших ознак і віра в те, що зупинка не завжди означає кінець. Не кожен механізм можна врятувати, не кожну втрату можливо виправити, але це не позбавляє живих права рухатися далі…
