Для Андрія чхання давно перестало бути випадковою неприємністю. Ніс свербів майже безперервно, а напади наздоганяли його в найнедоречніші миті. Іноді все починалося з ледь помітного лоскотання десь усередині, але за кілька секунд стриматися вже не виходило. За першим чханням ішло друге, потім третє, і навіть після цього подразнення не зникало. Воно лише ненадовго слабшало, щоб незабаром знову нагадати про себе з колишньою силою.
Де б Андрій не перебував, люди довкола не відчували нічого подібного. Інші спокійно розмовляли, займалися своїми справами й не тягнулися щохвилини до хустинки. Він морщився, прикривав обличчя рукою і намагався стримати черговий позив, заздалегідь розуміючи, що це майже марно. Поступово такий стан став його постійним супутником.
Сам Андрій пояснював те, що відбувається, алергією. Іноді йому здавалося, що винне сезонне нездужання, іноді — не надто чисте повітря. Будь-яке пояснення влаштовувало його більше, ніж потреба звернутися до лікаря. Упертий Андрій переконував себе, що проблема зникне сама, якщо не надавати їй великого значення.
Страх перед лікарями тягнувся за ним ще з дитинства. Андрій звик переносити хвороби мовчки й до останнього відкладав візит до клініки. Крім того, йому було ніяково забирати час у фахівця такою, як йому здавалося, безглуздою скаргою. Свербить ніс, людина чхає — хіба це привід для серйозного обстеження? Він сподівався одного дня прокинутися й зрозуміти, що все минуло без стороннього втручання.
Та дні минали, а полегшення не наставало. Що наполегливіше організм вимагав уваги, то впертіше Андрій удавав, ніби нічого особливого не відбувається. Він перестав чекати змін і майже змирився з тим, що прокидатиметься, працюватиме й засинатиме з цим виснажливим відчуттям. Однак невдовзі стало ясно, що залишатися лише його особистою неприємністю проблема вже не збирається…
