Мереживний край фати обвився навколо різьбленої ніжки ліжка, і Катерина завмерла, не наважуючись навіть глибоко вдихнути. Щока лежала на холодних дошках, у горлі дерло від пилюки, а затиснута в долоні сережка колола шкіру — саме по неї вона полізла аж до самої стіни. Досить було одного необережного руху, щоб тканина зашелестіла й видала наречену, яка опинилася під чужим ліжком у день власного весілля.
Ще кілька хвилин тому все здавалося лише прикрою дрібницею. Залишившись у дальній спальні, щоб поправити сукню перед церемонією, Катерина нахилилася до дзеркала, і стара мамина сережка випала з вуха. Прикраса дзенькнула об підлогу й зникла в темному просвіті, тож вона опустилася навколішки і, наскільки дозволяли важкий поділ та довга фата, полізла за нею.
Тепер із коридору долинали приглушені голоси гостей, уривки сміху й дзенькіт посуду. Звуки, які мали б заспокоювати, лише посилювали відчуття пастки: всього за кілька метрів люди чекали щасливу наречену, а вона боялася поворухнути навіть пальцями. Після кожного шереху Катерина затримувала подих і відчувала, як сильно калатає серце. Здавалося, його удари можуть почути над ліжком.
Застібка вже торкнулася пальців, коли двері раптом відчинилися. У смузі світла, що впала з коридору, з’явилися начищені чоловічі туфлі й темні штани. Катерина впізнала їх одразу: саме в цьому костюмі Олег за дві години збирався стати її чоловіком.
Поруч зупинилися жіночі босоніжки на тонких підборах. Їхню власницю Катерина теж знала. Вероніку Олег представив як колегу й незамінну помічницю, яка взяла на себе документи, розсадження гостей і майже всі організаційні клопоти.
— Довго ще чекати? — спокійно спитала Вероніка, ніби уточнювала час доставки. — Працівник реєстраційної служби приїде вчасно?
— На четверту, — відповів Олег. — Папери готові, гості вже тут. Поки що все йде за планом.
Жінка переступила з ноги на ногу. Катерина побачила, як прозорий підбор на мить зблиснув у смузі світла.
— Ти певен, що вона нічого не відчула?
— Катерина майже десять років живе без спогадів про ту ніч. Чому вони мають повернутися саме сьогодні?
У його голосі прозвучала знайома усмішка. Раніше Катерина чула в ній м’якість, терпіння і навіть поблажливу турботу. Тепер ті самі інтонації раптом здалися відрепетируваними й холодними, ніби за ними весь цей час ховався зовсім інший чоловік.
— А якщо все ж таки згадає? — не відступала Вероніка.
— Тому ми сьогодні й реєструємо шлюб. У дружини з’явиться право не свідчити проти чоловіка. Я зумію переконати її мовчати, а без її слів стару справу навряд чи стануть серйозно переглядати. До спливу строку давності лишилося зовсім небагато. Коли він спливе, хай згадує хоч кожну секунду — буде запізно.
Катерина лежала під ліжком у білій сукні й слухала, як наречений пояснює іншій жінці справжню мету весілля. Він говорив сухо й розважливо, без тієї теплоти, якою роками огортав її. Сережка впивалася в долоню, плече німіло, але тіло ніби віддалилося, поступившись місцем одному глухому запитанню: що саме вона мала згадати?
Про зимову аварію Катерина знала лише з чужих розповідей. Пізньої ночі стара машина її батька зірвалася на повороті зі слизької дороги й врізалася в дерево. Дев’ятнадцятирічна Зоряна загинула, а двадцятитрирічну Катерину доправили до лікарні з тяжкою травмою голови й ушкодженнями легень.
Лікарі, мати й слідчий повторювали одну версію: за кермом сиділа Катерина, молодша сестра була поруч. Сама вона не пам’ятала ні поїздки, ні годин перед нею, ні значної частини попереднього життя. У пам’яті лишилася випалена порожнеча, і чужі слова поступово заповнили її, перетворившись на єдину доступну правду.
Усі ці роки Катерина вважала себе винною у смерті Зоряни. Після втрати батька молодша сестра стала найближчою людиною в родині — легкою, сміхотливою, здатною одним жартом розтопити важке мовчання. Вона мріяла вчитися живопису й говорила про майбутнє так щедро, ніби попереду й справді мало тривати безкінечне літо.
Після аварії Катерина заборонила собі майже все, що нагадувало щастя. Перестала голосно сміятися, відмовлялася від бажань, смикала себе щоразу, коли відчувала радість. Їй здавалося нестерпно несправедливим хотіти чогось для себе, коли Зоряна вже не могла захотіти нічого.
Три роки тому мати померла уві сні: хворе серце зупинилося без попередження. До останнього дня вона вірила офіційній версії й дивилася на старшу доньку з холодом, який не наважувалася висловити словами. Не виганяла з дому, не проклинала, але після аварії жодного разу не обійняла.
Після материного похорону квартира остаточно спорожніла. Катерина зберігала речі на колишніх місцях, бо будь-яка зміна здавалася самовільним втручанням у життя, на яке вона ніби не мала права. Саме тоді Олег почав приходити частіше, допомагав із паперами й повторював, що їй не можна лишатися самій. Тепер Катерина розуміла: найуразливіший період її життя дав йому ще більше можливостей стежити за пам’яттю й зміцнювати довіру.
Матір поховали поруч із Зоряною. Приходячи до двох могил, Катерина завжди відчувала себе єдиною, кому не відома справжня картина тієї ночі. Тепер, лежачи під ліжком, вона вперше відчула рух за глухою стіною безпам’ятства, ніби обидві померлі нарешті підштовхнули її до правди…
