Андрій працював на кухні відомого ресторану. Сюди приїжджали заможні й знамениті гості, тож до якості страв і чистоти ставилися особливо суворо. Продукти належало зберігати й готувати за правилами, а будь-яке порушення могло поставити під загрозу не лише репутацію закладу, а й здоров’я відвідувачів. Андрій розумів ці вимоги й дотримувався їх.
Тепер же власний стан перетворював звичайний робочий день на випробування. Ледве в носі з’являлося знайоме лоскотання, він відвертався від столу, відходив від продуктів і прикривав обличчя. Навіть якщо йому вдавалося вчасно відсторонитися, тривога не зникала. Андрій розумів, що одного незграбного руху досить, аби мікроби потрапили на їжу, а допустити подібне на ресторанній кухні було неможливо.
Він довго намагався приховувати свій стан. Між нападами Андрій повертався до роботи, ніби все було гаразд. Він сподівався, що колеги не звернуть уваги на його почервонілий ніс, напружене обличчя й часті спроби відійти вбік. Однак чхання ставало дедалі помітнішим, а проміжки спокою — дедалі коротшими.
Зрештою власник ресторану викликав Андрія на розмову. Рішення далося йому нелегко, але вибору справді не залишалося.
— Ми не можемо наражати гостей на ризик, — пояснив він. — Поки ти постійно чхаєш, перебувати на кухні не можна. Залишайся вдома, запишися на прийом і з’ясуй, що з тобою відбувається. Повернешся після того, як усе ретельно перевірять.
Андрій розумів, що заперечити йому нічого. Він надто добре знав правила роботи з продуктами, щоб вважати це рішення несправедливим. Можливість залишитися без звичної роботи налякала його сильніше, ніж клініка, якої він стільки років уникав. Тепер сподіватися, що свербіж зникне сам, уже не виходило: йому таки доведеться зустрітися зі своїм давнім страхом…
