Назар подивився на долоню Олесі. Потім — на Степана, який без жодної погрози, але дуже виразно перехопив мітлу й повільно розім’яв пальці вільної руки. Потім — на вікно другого поверху, де баба Дарина вже сяяла від задоволення.
Опиратися було безглуздо. Ранкова вистава закінчилася, і фінал виявився не на його користь.
Він витяг ключі з кишені. У руку Олесі не поклав — гордості на це не вистачило. Натомість із силою ляснув зв’язкою по холодному капоту.
— Забирай, — буркнув він. — Вдавись своєю машиною.
— Якось упораюся, — відповіла Олеся, спокійно змахнула ключі в долоню й повернулася до пасажирських дверей. — Мирославо Іванівно, обережніше. Там калюжа. І не затримуйте проїзд, мені на роботу пора…
Мирослава Іванівна вилазила важко, сердито й шумно. Назар, червоний до вух, подав їй руку радше з необхідності, ніж із ніжності, і майже витягнув її із салону разом із сумкою. Жінка шипіла, бурчала, намагалася звинуватити всіх довкола, але її слова тонули в смішках Степана й у захоплених репліках баби Дарини згори.
— Зупинка прямо й праворуч, — додала Олеся, вже обходячи машину. — Транспорту вранці багато. Не змерзнете.
Назар хотів щось відповісти, але тільки смикнув плечем. Він узяв матір під лікоть, і вони пішли до зупинки: вона — обурено переставляючи ноги й притискаючи сумку до боку, він — сутулячись під тягарем власного сорому. Мирослава Іванівна все ще вичитувала йому, але Назар відмахувався й пришвидшував крок…
Олеся сіла за кермо. У салоні густо пахло лаком для волосся й чужими парфумами. Вона скривилася, опустила всі вікна й впустила всередину морозне повітря. Холод пройшовся по панелі приладів, по сидіннях, по її обличчю, і разом із ним із машини ніби вивітрювалося все ранкове неподобство.
Двигун завівся одразу, м’яко й упевнено. Кросовер відгукнувся рівним бурчанням, наче сам був радий знову опинитися в руках хазяйки. Олеся подивилася в дзеркало: біля арки Степан уже повернувся до своєї мітли й діловито змітав недопалки до совка, ніби кілька хвилин тому не виконував роль грізного перевіряльника.
Вона помахала йому рукою. Степан ледь помітно кивнув, не виходячи з образу, але у вусах у нього ховалася задоволена усмішка.
Олеся ввімкнула радіо, зменшила звук до приємного фону й плавно вивела машину з двору. Тепер арка, фургон, крики й чужі претензії залишилися позаду. Попереду чекав робочий день, зустріч із клієнтом і ясне розуміння, що деякі стосунки закінчуються не гучною сценою, а коротким дзвоном ключів об капот.
Увечері речі Назара можна буде скласти в коробки й виставити до дверей. Або він сам прийде по них раніше, якщо сорому виявиться більше, ніж упертості. Олеся не будувала довгих планів і не вигадувала гучних промов. Достатньо було того, що в цю мить вона їхала сама, за кермом своєї машини, у своєму напрямку.
Назар у її квартиру більше не повернувся.
