Саме тоді з-за будки вийшла Олеся. Вона йшла не кваплячись, акуратно ставлячи підбори на підмерзлий асфальт. На її обличчі не було ні зловтішної гримаси, ні істерики — тільки спокійна усмішка людини, яка нарешті побачила, як чуже нахабство саме перечепилося об власні ноги.
Степан, зберігаючи кам’яну серйозність, простягнув їй документи.
— Ось власниця транспортного засобу, — сказав він. — Водій показав себе невпевнено. Габарити відчуває погано, начальство плутає, морально до керування не готовий. Я б такого до керма без нагляду не підпускав.
— Дякую, інспекторе, — незворушно відповіла Олеся й забрала папку.
Назар стиснув щелепи. Приниження стояло між ними щільніше за ранковий туман…
— Це ти влаштувала? — видавив він, тицяючи пальцем то в Олесю, то в Степана. — Ти?
Олеся притиснула долоню до грудей із таким виразом, ніби питання її щиро здивувало.
— Я? Назаре, ти сам вручив документи людині з мітлою. Я тільки спостерігала, як мій автомобіль не може покинути двір без маленької вистави.
Вона простягнула відкриту долоню.
— Ключі.
Слово прозвучало неголосно, але так твердо, що сперечатися з ним було майже неможливо. Мирослава Іванівна в машині заворушилася, намагаючись вибратися назовні й вступити в бій за сина, за поїздку, за сумку і за право командувати. Але двері відчинялися незручно, сидіння заважало, поділ чіплявся, а величезна сумка зрадницьки застрягла між ногами…
