Назар кліпнув. Спершу один раз, потім другий. Його погляд нарешті піднявся вище документів, пройшовся по обличчю з вусами, що стирчали, по розстебнутій робочій куртці, по штанах із витягнутими колінами й зупинився на предметі в руці «інспектора».
Це була мітла. Найзвичайнісінька, березова, розтріпана, стягнута дротом. Жодного жезла. Жодних відзнак. Емблема на кашкеті виявилася знаком управляючої служби, а не чимось грізним і офіційним.
Тієї ж секунди пасажирські двері кросовера розчинилися. Мирослава Іванівна, яка нарешті зрозуміла, кого злякався її син, висунулася назовні й заверещала так, що на найближчому балконі здригнулася фіранка.
— Назаре! Ти що коїш? Це ж двірник! Звичайний двірник із мітлою! Ти йому навіщо документи віддав…
Назар стояв, наче його вдарило струмом. Фарба стрімко заливала обличчя: від сірої блідості він за кілька секунд дійшов до густого, майже бурякового відтінку. Він розумів не одразу, але розуміння було безжальним. Він щойно мекекав, виправдовувався, підлещувався й віддавав права людині, яка щоранку підмітала їхній двір.
І це бачила мати. Бачив двірник. Напевно, бачив хтось із вікон.
Підтвердження не забарилося. На другому поверсі розчинилася стулка, і назовні висунулася баба Дарина — місцева спостерігачка, для якої будь-який дворовий скандал був кращий за телевізор.
— Ой, яка потіха у дворі! — голосно оголосила вона, перехиляючись через підвіконня. — Я зараз усім сусідам розповім, нехай знають: у нас тут вистава безкоштовна, з документами й мітлою…
