До постаті в жовтому жилеті Назар підійшов майже напівзігнувшись. Він уже розгортав документи, намагаючись надати обличчю виразу бездоганно слухняного, поступливого й абсолютно невинного водія.
— Начальнику, ми нічого не порушували, — заторопився він, простягаючи папку обома руками. Голос зрадницьки підскочив угору. — Тільки з двору виїхали. Швидкість мінімальна, ремені… ну, я зараз простежу. Усе гаразд, чесне слово.
Степан не поспішав. Він повільно опустив мітлу, узяв документи своїми шорсткими, забрудненими землею руками й почав розглядати картку. Потім перевернув страховий лист, хмикнув, ніби побачив там щось украй підозріле, і знову подивився на Назара.
Олеся за будкою затиснула рот долонею. Сміх рвався назовні так сильно, що в неї затремтіли плечі…
Степан перевів погляд на пасажирське вікно. Мирослава Іванівна прилипла до скла, широко розплющивши очі. Її обличчя за мутним відблиском скидалося на блідий овоч із двома переляканими ґудзиками замість очей.
— Порушуєте, водію, — промовив двірник густим басом.
Назар ковтнув. Звук вийшов таким виразним, що Олеся почула його навіть зі своєї схованки.
— Що саме? — пискнув він. — Я готовий виправити. На місці. Одразу.
— Хазяйка машини пішки пішла, а ти на її автомобілі чужі розпорядження виконуєш, — сказав Степан, насуваючись на нього всім корпусом. — Транспорт — не корона на голові. Відповідальність мати треба. А ти роз’їздився, як павич по двору. До керма більше не лізь і не ганьби залізо…
