Назар почав сигналити. Коротко, нервово, потім довше й зліше. Гудки розлетілися між будинками, сполохали голубів на даху й змусили когось у вікні роздратовано смикнути фіранку. Водій фургона тільки знизав плечима, відкусив від пиріжка й додав звук маленького приймача в кабіні.
У салоні кросовера заворушилася Мирослава Іванівна. Вона розмахувала руками, показуючи то ліворуч, то праворуч, і, судячи з виразу обличчя, керувала операцією так, ніби все життя виводила автомобілі з тісних дворів. Назар спітнів уже за хвилину. Щоб пропустити фургон, йому треба було проїхати заднім ходом по вигнутому коридору майже до сміттєвих баків. Для людини, яка паркувалася радше на звук наближення небезпеки, ніж за дзеркалами, завдання виглядало безнадійним…
Він увімкнув задню передачу. Кросовер смикнувся, відкотився на пів метра, потім правим колесом тоскно зашурхотів об високий бордюр. Назар вилаявся, знову натиснув на гальмо, висунувся у вікно й узявся обсипати водія фургона такими словами, від яких на дитячому майданчику напевно почервоніли б навіть гойдалки. Той у відповідь лише підняв кружку, ніби виголошував мовчазний тост за чужі нерви.
Олеся глянула на годинник. Запас часу ще був, але швидко танув. Зустріч із клієнтом нікуди не зникала, зате те, що відбувалося, раптом набуло форми, у якій можна було діяти. І саме тоді вона помітила біля сусіднього під’їзду людину з мітлою.
Дядько Степан працював спокійно, розмірено, ніби двір навколо не сходив з розуму. Він був жилавий, сухорлявий, із хитрими очима та вусами, схожими на жорстку щітку…
